Майстри з минулого часу

15:07
601
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Відчуття, що натрапив на таємний орден з ймовірною назвою «Хранителі часу», не полишало мене минулого тижня. Бо, намагаючись завести розмову з годинникарями про особливості їхнього ремесла, я кілька разів ловив великого облизня. Одні, ледь відчиняючи віконця своїх будок, посилались на надзвичайну зайнятість «до кінця року», інші відмовляли без пояснень. Найгрубіше мене відшив той, на якого я покладав найбільші сподівання, – власник будки з табличкою «Ціни нижчі державних». Кумедний напис вселяв надії, що майстер – веселий та привітний, а виявилося: тільки веселий.

Припущення про секретну організацію розвіялися при зустрічі з Тетяною Король-Жовтенко (на фото), яка працює майстром у магазині годинників у центрі Кропивницького, – у неї знайшлося трохи часу на спілкування з журналістом.

Виявляється, Тетяна не вчилася на годинникаря в якому-небудь закладі.

– 1995 року закінчила школу й пішла на курси закрійників. Не сподобалося. Вирішила спробувати себе в професії мами – вона майстер з ремонту годинників. Мама почала мене вчити. Спочатку було складно. Я й плакала. Згодом навчилася.

У магазин зайшли кілька підлітків. З байдужим виглядом минувши сяючі вітрини з Tissot, Edox, Maurice Lacroix і тому подібною красою, не звернувши найменшої уваги на ножі Victorinox (ціна деяких – як мінімальна пенсія), пацани скупчилися біля відділу Casio, а один попросив Тетяну:

– Нам би «Монтану» подивитися.

Виявляється, підлітки так називають електронні Casio, дуже схожі на годинники Montana, модні у вісімдесяті роки минулого століття. Коштує це ретро, виготовлене в XXI віці, кілька тисяч гривень – Casio є Casio. Мабуть, це така хіпстерська мода – носити годинник а-ля Montana.

– Хіба вони кращі, ніж он ті? – показую на інший ряд Casio, де годинники – солідні, з циферблатами й стрілками.

– Кращі!

– А якби тобі справжню «Монтану»? З шістнадцятьма мелодіями?

– Є, батькова. Не працює.

– Мабуть, поокислялося всередині. А запчастин для «Монтани» тепер попробуй знайди, – каже Тетяна.

Хлопці, помацавши свою мрію, пішли, а ми продовжили розмову.

– Приносять на ремонт радянські годинники?

– Недавно ремонтувала жіночі «Луч». Регулярно приносять «Победы», «Славы», кишенькові «Молнии». На горищах їх знаходять, чи що.

– А деталі?

– Є постачальник.

– Мабуть, багато хто відмовився від традиційних годинників на користь smart watch.

– Багатьом смарт-годинники набридають, або ж вони ламаються. І люди знову одягають звичайні.

– Ви особисто любите носити годинники?

– Люблю. Є у мене і кварцеві, і механічні. Навіть у золотому корпусі є – радянська «Чайка».

– Здається, у Кропивницькому ви – наймолодша з годинникарів.

– Це так. Більшість – літні люди. Професія зникає.

Перед тим, як попрощатися, з’ясовую, що робоче місце Тетяниної матері – на території Колгоспного ринку (треба ж поспілкуватися ще й з представником старшого покоління годинникарів). Також прошу Тетяну підготувати матір до зустрічі з журналістом.

Павільйон, де працює Любов Григорівна, – пошарпаний зовні. А всередині – навіть затишно. Позаду майстрині висить декілька настінних годинників у корпусах з ДСП «під дерево» – продукція СРСР. Кожних пів години вони видають лункі звуки. У павільйоні, крім Любові Григорівни, – майстер з виготовлення ключів.

– Як я вибрала цю роботу? – перепитує годинникарка. – Дєло случая…

А далі розповідає, що поступила в профтехучилище в провулку Театральному, де вчили на працівників сфери послуг, за порадою материної подруги, яка працювала в облпобутуправлінні. Щоправда, та жінка радила піти в перукарі, але Любові ця робота була не до душі. Тож вибрала спеціальність «Майстер з ремонту годинників», хоча й уявлення ніякого не мала про це. А наставники були хороші – і Скрябін, й інші. Завдяки їм і полюбила ремесло. Отримавши свідоцтво майстра, влаштувалася в майстерні на вулиці Тимірязєва, тепер Карпи (в кварталі між теперішніми В. Перспективною і провулком Декабристів). Там працювала 18 років. Була на курсах на заводі годинників у Пензі.

– У Союзі багато годинників випускалося – «Ракета», «Победа», «Восток», «Слава», «Луч», «Полет», «Чайка», «Заря»… Хороші годинники. Але й ламалися – техніка є техніка. Коли у вісімдесятих роках появилися кварцеві, довелося вивчити і їх. Там механіка з електронікою поєднана.

– Імпортні годинники попадалися вам у часи СРСР?

– Попадалися. Вони кращі були, ніж наші. Оформлення краще. Це – між нами.

– У нас такий конвеєр був! По десять – п’ятнадцять годинників в день ремонтували! – втрутився в розмову майстер з виготовлення ключів, виказавши своє годинникарське минуле.

– Складно відремонтувати годинник?

– Складно причину знайти. А усунути при наявності деталей – проблем нема ніяких, – запевняє Любов Григорівна.

– Скільки ж часу витрачаєте, щоб з’ясувати причину?

– Від п’яти хвилин до п’яти днів.

– Із запчастинами проблем нема?

– Запчастини продаються. Але ж і ціни тепер – мама дорогая…

Любов Григорівна наголошує, що праця годинникаря – важка. Її підтримує сусід:

– Подивися часок в одне місце! Витримаєш?

– Випускали нас з училища багато, а роблять по спеціальності одиниці. Бо тяжкий труд, – продовжила майстриня.

– Да, нас штампували… – підтвердив її колега думку про те, що радянська профтехосвіта масово випускала спеціалістів з ремонту годинників.

Звісно, він і Любов Григорівна пам’ятають ліліпутів, які у вісімдесяті роки працювали годинникарями в Ремпобуттехніці на проспекті Правди.

– Їх було багатенько. Але вони не з нашого училища. Не знаю, де вони вчилися. Їх уже нікого в живих немає. Їхній вік короткий. Маші немає, Колі немає… – годинникарка назвала ще кілька імен.

– З дочкою спілкуєтеся на професійні теми?

– Коли зберемося в якійсь компанії, то всі говорять про що завгодно, а я з дочкою – тільки про часи.

– Про те, що взяли на ремонт красивий екземпляр?

– Краса не має значення. Нам головне – найти причину поломки та запчасті дістать.

– І вам не важливо, який у вас годинник?

– Аби гарненький був, можна й дешевенький. Якби лишні гроші були, я на годинники не потратила б, а дала б дітям. Але кому подобаються дорогі годинники, хай купують.