«Філософія – для тих, хто любить мучитися»

13:49
1045
views

Як страх смерті може спонукати до вивчення філософії, чи легше жити філософу, ніж іншим людям, навіщо йому церква та як можна відчувати радість, відспівуючи мертвих, – про це й не тільки нашому кореспонденту розповів виконуючий обов’язки завідувача кафедри мовних та гуманітарних дисциплін №2 Донецького національного медичного університету, кандидат філософських наук, доцент, протоієрей Віталій Ігнатьєв.

– Як ви прийшли до філософії?

– Не через підручники. Посібники – це скелет, а хіба можна закохатися в скелет? У мене з дитинства була проблема: ненормальне, як потім зрозумів, сприйняття смерті. Коли мені було чотири роки, помер дід. Я так плакав, що мати не взяла на кладовище. Померла баба – те ж саме. Мене жахали похоронні процесії. Мати що тільки не робила…. Кажуть, треба, щоб дитина торкнулася мерця, і страх мине. Нічого не допомагало. Помер сусідський хлопець, десятирічний. Мені – чотирнадцять. Кажуть мені: іди, попрощайся. Я йду і думаю: хоч би хто там був. Заходжу, а біля покійного – нікого. Я, мабуть, ніколи так швидко не бігав, як того разу. Згодом це забулося.

Вже закінчував театральне училище – у Дніпропетровську, а родом я з Одещини, – як почало турбувати питання: чому людина помирає? Запитував товаришів, а вони: гайда, пива вип’ємо. Намагався отримати відповідь у медичній літературі. Але медицина цієї проблеми не розглядає. Потім дізнався, що вона хвилювала Льва Толстого. Питання життя й смерті («чому живе, страждає й помирає») було головним для його вчителя, філософа Миколи Федорова. Він вважав: оскільки релігія не вирішила проблеми воскресіння людей, це має зробити наука. Федоров ставив за мету воскресіння усіх людей, які жили на світі. Пам’ятаєте хрестоматійний уривок з «Війни і миру», де поранений Андрій Болконський споглядає небо, дивується, що не звертав уваги на нього раніше, і відчуває щастя від його пізнання? Толстой цим самим каже нам: тварини – кращі, ніж люди. Собака, коли їй погано, виє, а коли добре – махає хвостом. Людям же постійно щось треба – гроші, статус. Ми не радіємо життю. А життя – класне. Як у Козьми Пруткова: хочеш бути щасливим – будь ним. Потім мені, студентові театрального, попалася повість Толстого «Смерть Івана Ілліча».

– Про те, як успішний чиновник, обзавівшись гарною квартирою, показував робітникові, як треба чіпляти занавіски, і упав з драбини, забився, внаслідок чого згодом помер. Надзвичайно психологічний опис почуттів людини, яка зненацька опинилася на смертному одрі.

– Так, герой не розумів, чому це сталося саме з ним. Я приміряв цю історію на себе. Потім – знайомство з Достоєвським. У романі «Ідіот» є розповідь князя Мишкіна про чоловіка, засудженого до страти, а потім помилуваного. На ешафоті йому думалося: якби повернути життя, то вже прожив би його гідно, жодної хвилини не змарнував би. А коли помилували, він продовжував жити, як і раніше.

Мене ця історія вразила. Виявляється, тільки при зустрічі зі смертю задумуємося, чи не марно живемо. На жаль, нас нічого не змінює, крім страждань. Далі я відкрив для себе релігію. Виявляється, питання життя і смерті в християнстві – найголовніше. Йдеться про воскресіння не лише душі, а й тіла. Коли учні Христа приходили проповідувати в Елладу, там народ уже нормально сприймав ідею єдинобожжя, або монотеїзму. Греки до цього інтелектуально прийшли. І Платон про це говорив, і Арістотель. Учні Христа казали грекам, що Бог один, і ті погоджувалися. Погоджувалися й з тим, що за скоєне будемо відповідати там. Єдине, за що учнів Христа могли побити елліни, – твердження, що Христос воскрес і тілом. Бо греки розглядали тіло як тягар душі. А християни першими заявили: людина – це психофізична істота, тіло – таке ж важливе, як і душа. Коли воскреслий Ісус явився учням у Галілеї, Фома захотів торкнутися його ран, щоб переконатися, чи справжні вони. А Петро сказав: блаженні, тобто щасливі, ті, хто не бачив і вірує.

Нам, маловірам, залишили інститут мощів. У Києво-Печерській лаврі – понад 100 мощів, яким більше тисячі років. Це – аномалія з точки біології, бо всяка органіка у взаємодії з киснем має розкладатися, синтезуватися в інші речовини. Німці, окупувавши Київ, хотіли закрити Лавру. Офіцер пішов туди й наказав ченцям «показати мумії». Не повіривши розповіді монаха про те, що це – тіла людей, які святим життям сподобилися нетління, офіцер ударив пістолетом по руці преподобного Спиридона, померлого 800 років тому. З мертвої руки полилася кров, переляканий офіцер вибіг з печери.

Тільки Христос переміг смерть. Я зрозумів: якщо хочу подолати смерть, маю бути християнином. Це почало наближувати мене до філософії. Я вирішив: треба вступати на філософський факультет. Це було потрібно для себе. Викладати філософію не збирався. Більше того, не люблю вчити інших. Ставити людям двійки за те, що не хочуть вчити мудрість, – це тупість. Але іншого шляху, щоб займатися наукою, в мене немає. У мене на меті – не стільки нашпигувати студентів Кантом чи Сократом. Хочу, щоб усвідомили: філософія – це любов до мудрості, а мудрість здатна зробити людину щасливою.

Після театрального училища пішов в армію. Там зрозумів, що театром займатися не хочу. Відслуживши, набрався нахабства й подав документи на філософський факультет Київського державного університету імені Шевченка. Не вступив. Поїхав у Кіровоград, влаштувався в ляльковому театрі, де зустрів майбутню дружину. Згодом, 1988 року, поступив на філософський факультет того ж університету імені Шевченка. На заочне відділення, бо одружений був.

– Хто вчився у ті роки на філософів?

– Діти начальства. З них готували кадри для партії і для КДБ. Були серед студентів і такі, як я, ненормальні.

– Це був особливий факультет?

– Так. Там дозволялося думати. Тим часом в Україні виникли національно-демократичні рухи. Появилися книжки, які не видавалися десятиліттями, у тому числі з релігійної філософії. Класичну марксистсько-ленінську філософію нам уже не викладали, вона зламалася. Дипломну роботу я писав під керівництвом Фортової – видатної науковиці, вона здобула філософську освіту в Москві. Ми вважали її ненормальною. А вона вибрала мене. Тема була: «Етика як ядро філософського знання». Фортова хвалила мене, поки писав роботу. А коли я змінив тему – на естетику, розлютилася: «Пиши що хочеш і захищайся як хочеш!» Потім я прийшов до Фортової не того дня, коли призначала консультацію, і вона відмовилася підтримувати мене. На передзахисті мене так придавили, що зрозумів: це – кінець. Пішов у Лавру, забрався на дзвіницю й розридався: «Господи, якщо твоя воля – поможи. Якщо наука – це не моє, змирюся». Наступного дня я захистився, причому легко. Я зрозумів: Господь чує мене. Закінчивши університет, спробував влаштуватися викладачем у Кіровограді. Не взяли, у тому виші всі місця зайняли колишні партпрацівники. І я продовжив працювати в ляльковому театрі.

– Вам не здається, що ставити п’єси тільки для дітей – це обмеження величезних можливостей лялькового театру?

– Ляльковий театр – театр символів, філософський театр. Я там двадцять років працював. П’єси писав, грав, режисурою займався. Булгакова теж ставив.

2004 року мене покликали на роботу в міліцейський виш у Кіровограді. Там не було кому читати філософію. Я вже й не хотів. І все ж погодився. Майже в сорок років – запізно, звичайно, – почав викладати й писати кандидатську. Тема: «Націософія в дискурсі філософських парадигм». За рік підготував роботу. А науковий керівник, харківська вчена, сказала, що не підтримуватиме мене. Мовляв, тема вмерла після Другої світової війни. Мій же висновок такий: неминучий національний ренесанс, націоналізм – це ідеологія, яка виведе нас в успішні країни, і розвинені держави стануть її сповідувати.

– Несприйняття керівником обраної вами теми пояснюється комуністичним світоглядом?

– Так, це ті комуністи, які стали абстрактними глобалістами. Глобалісти – це ті ж комуністи. Їхня ідея світової держави – це дурниця. Ця ідея народилася в епоху Нового часу (XVII – XIX століття. – Ред.), нині вона – мертва. Та людство часто бере на озброєння мертві ідеї. Коли я залишився без керівника, мені допомогли вийти на науковців у Державному педагогічному університеті імені Драгоманова. Я показував свою роботу Василю Лісовому – філософу, дисиденту, якого радянська влада кидала до в’язниці за переконання. Лісовий сказав: «В Україні немає спеціалістів, які допомогли б тобі». В університеті імені Драгоманова сказали, що в Європі чоловік з п’ятеро працює над цією темою. І я захистився. Коли юридичний виш у нашому місті закрили, перейшов у приватний. З 2017 року – у Донецькому медичному університеті.

– Ви сказали, що Господь чує вас, і навіть навели приклад Божої допомоги. Можна іще?

– Тоді я починав викладати. Пройшов медогляд, викликають в поліклініку. Там сестричка мені протягує аркуш і каже: «Лейкоз крові, три – чотири місяці». Я, сам не свій, взяв той аркуш… Сів у тролейбус, вийшов біля спортшколи, іду в собор. Там бабуся якась: «Синок, що сталося?» – «Осьо, лейкоз». – «Ой, синок, оно – ікона Покрови Божої Матері, підійди, поплач». Я до того в житті й не молився по-справжньому. Упав біля тієї ікони, ридав. Минуло пів години. Повернувся в поліклініку, щоб іще раз зробили аналіз. Наступного дня та ж сама сестричка мені каже: «У вас все нормально, то була помилка». Я й задумався: що це було? Потім кілька разів звертався до Бога й щоразу відчував кардинальні зміни. Це – потоки чудес. Я зрозумів, що маю налагодити стосунки з Богом. Посвятити раз у рік паску – це не те. Ми ж з рідними щодня спілкуємося. І молитва – це розмова. Треба постійно молитися. Якщо стосунки з Богом не налагоджені, віра – абстрактна. Я помітив, що мені відповідає й допомагає Матір Божа. Спілкуватися з Христом, мабуть, ще недостойний.

– Як стали священником?

– Це було логічно. Я відкрив православ’я не як конфесію, а як світогляд. Вивчаю ісихазм. Суть цієї доктрини – повне єднання людини з Богом ще в земному її житті. Досягається це шляхом молитви.

Коли завідував кафедрою у приватному виші, створив із студентами храм. Храм, де немає тарифів на обряди. Кожен міг зайти туди в будь-який час. І на всі потреби храму знаходилися гроші – парафіяни жертвували. Я задовольнявся зарплатою, яку у виші отримував. І казав: у храмі хазяїн – не я, а Господь. У храмі постійно було чоловік тридцять – сорок. Ми й нічні богослужіння проводили. Усе це дратувало директора. Настав момент, коли він сказав: до побачення. Нині служу в Спасо-Преображенському соборі, по суботах і неділях.

– Як вас сприймають у церкві?

– Усе залежить від Владики. Наш Владика закінчував Київську духовну академію, там і викладав, тож знає, що це таке. Мене називає професором, хоча я не професор. Священники в телефонах мене підписали «Отець професор». Мене сприйняли дуже добре. Це від Владики йде. Я не маю духовної освіти, як священник багато чого не знаю. Мені допомагають.

– Чи легше жити філософу, ніж іншим?

– Складніше, звичайно. Бачиш, розумієш і нічого не можеш вдіяти. Філософія – не для всіх. Не тому, що її важче зрозуміти, ніж іншу науку. Філософія – для тих, хто любить мучитися. Філософа непокоять питання, до яких немає діла нормальній звичайній людині. Філософ – той, хто наважився самостійно думати. Це неправда, що всі ми постійно думаємо. Насправді це – комбінаторика. Тобто діємо автоматично: прокинувся, встав, умився, поїв, пішов на роботу… А думати починаємо, коли в системі виникає збій.

– Ви жартома називаєте себе кандидатом нікому не потрібних наук.

– Тому що філософія стала нецікавою суспільству. Але мені вона потрібна.

– Людство може обійтися без філософії?

– Нині – саме час великих філософів і авантюристів. Подивіться, коли жили великі філософи. У кризові періоди. Сократ в останні роки жив при диктатурі. Платона в рабство продавали. Арістотель виховував окупанта – Александра Македонського. Відродження – це ж страшний час був, чума ходила. А саме тоді генії створили засади сучасної європейської культури. Українські шістдесятники розробили свої ідеї в умовах диктатури. На їхніх ідеях і побудовано формально правову державу Україну. Але тепер цього недостатньо, бо в країні реально – беззаконня. Крім того, ми зіткнулися з глобальною кризою. Раніше вважалося: вчені здатні передбачити, яким буде суспільство через 100 років. Тепер ніхто не скаже, що буде й через 25. Але страшніше – інше. Суспільство майбутнього буде не капіталістичним.

– Вважаєте, є інші закони розвитку суспільства?

– Закони розвитку суспільства визначила класична філософія, я ж займаюся некласичною. Окрім закономірностей розвитку, є точки біфуркації, тобто виникає невизначеність, а далі або настає хаос, або система стає більш впорядкованою. Нині світ – у точці біфуркації. Так буває і з людьми. Наприклад, вступаєш у виш і сприймаєш цю випадковість як закономірність. А потім не знаходиш роботи й не знаєш, як діяти. Зате в тебе – віяло можливостей. І на подальшу долю може вплинути помах крила метелика.

Нині ніхто не знає, що буде зі світом. І академіки не знають. Криза філософії. Я переконаний: сьогодні філософія дуже потрібна, тому що тільки вона може виробити стратегію розвитку людини й людства. В 1930-х роках фізик Гейзенберг сказав, що в фізиці не вистачає безумних ідей. Сьогодні в філософії не вистачає ідей. Вона не відповідає на актуальні запитання, стала рутинною. І її ігнорують.

– Які книжки варто почитати, щоб полюбити філософію?

– Читайте про те, що вам особисто болить. Для початку раджу Еріха Фромма, Віктора Франкла. Їхні твори – про складні речі, але читати їх легко. А, наприклад, Гегеля – складно. Чудові філософські притчі у Річарда Баха.

– Чи подолали ви страх смерті?

– Це сталося, коли я рукоположився (церковний обряд посвячення в духовний сан. – Ред.). Я – піп молодий, з 2015 року. Перша моя треба була така: поїхали на могилу ієромонаха Євфимія. Там я провів молебень. Далі – неймовірне. Мені так сподобалося відспівувати мертвих! Іноді відспівую – і відчуваю радість. Мабуть, Господь так вирішив: боїшся смерті – займайся мертвими. Бувають складні відспівування, не можу й описати їх. А страху немає, хоч і ковідних відспівував. Ділився враженнями з священниками, а вони: «Ти ж не нормальний батюшка».