Залізобетонні аргументи

15:23
710
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

– Крали безбожно. Якось на нашому заводі виявилася недостача 500 тонн цементу – майже десять вагонів. Списали. Але якість продукції залишалася високою, – стверджує кропивничанин Борис Поліщук, який з 1963 року по 2005-й працював на Кіровоградському заводі залізобетонних виробів – арматурником, інженером, майстром, головою профкому, начальником відділу постачання.

Два роки тому з нагоди 60-річчя цього підприємства «УЦ» розповіла про його історію, скориставшись спогадами Бориса Антоновича. Нагадаємо, з виготовлених цим підприємством конструкцій зведено кіровоградські заводи друкарських машин, радіовиробів, чавуноливарний, «Сегмент», «Гідросила», ряд корпусів «Червоної зірки», аеропорт, цукрозаводи у Липняжці та в Малій Висці, феронікелевий у Побужжі, чимало житлових будинків, дитсадків, шкіл. Нещодавно наш кореспондент знову зустрівся з Поліщуком і виявив, що його спогадів вистачить ще не на одну статтю на «залізобетонну» тему. Цього разу поговорили про аварії, про розкрадання матеріалів, про участь «хіміків» у великому будівництві минулої епохи.

За словами Бориса Антоновича, при виготовленні залізобетонних виробів дуже важливо дотримуватися вимог, які висуваються до металевого каркасу. Працюючи у відділі технічного контролю, він перевіряв, чи потрібного діаметру використано арматуру, чи якісно її зварено. Щоправда, не вважалося гріхом покласти арматуру товщу, ніж слід. А навпаки – ні в якому разі. Бракована плита, використана як перекриття, може не витримати й власної ваги. А плити виготовлялися чималі – до шести метрів у довжину.

– Бувало, до нашого підприємства висувалися претензії з приводу якості.Такий випадок стався, коли будувалася 11-а автобаза, це було в шістдесяті роки. Викликають мене туди – я тоді працював начальником відділу технічного контролю – і заявляють: «Бракороби! Через вас гараж зруйнувався, людина ледь не вбилася!» Виявляється, розламалася плита – перекриття гаража, і жінка, яка на тій плиті стяжку робила, впала, отримала перелом стегна. Іду на місце пригоди. Дивлюся, чи не затонка арматура в плиті. Заміряв – усе в нормі. Міркую: чому ж плита зламалася? Аж підходить водій і розповідає: «Будівельники винні. Лопухи! Кранівник, коли подавав посудину з цементним розчином, різко опустив її на плиту». Звісно, плита не могла витримати удар силою більше тонни. Будівельники не хотіли брати на себе відповідальність, та довелося.

Багато шуму було в 1972 чи 1973 році, коли стався обвал всередині ще недобудованого приміщення ради федерації профспілок області. Там теж використовувалися наші вироби, але нашої вини в аварії не було. Проєктанти з одеського інституту помилилися в розрахунках. Вкупі з неякісною роботою будівельників це призвело до обвалу. Аварія сталася вночі. Вранці будову оточила міліція, зівак зібралося… Згодом помилки проєктантів було виправлено, і споруда стоїть до цього часу.

У зв’язку з цими випадками кореспондент «УЦ» поцікавився у Бориса Антоновича, як він ставиться до того, що балкони у будинках, яким по кілька десятків років, нині дехто обкладає цеглою.

– Це ризик, – пояснив Поліщук. – Наш начальник відділу технічного контролю казав: те, що над головою висить, – найнебезпечніше. Я займався випробуванням балконних плит. Вони витримують навантаження до двох тонн. Це – якщо дотримано технологію виготовлення плити (головна в цьому ділі – арматура, має бути належного діаметру), якщо її правильно встановлено.

Отже, доводиться сподіватися на високу якість балконних плит. А Борис Поліщук стверджує: у них продукція випускалася якісна.

– Наш завод за якістю був на другому місці серед аналогічних в області. На першому – світловодський.

Хоча, за словами Поліщука, розкрадалося матеріалів – сила-силенна.

– Уся Новомиколаївка і Некрасівка побудовані з краденого. Двори бетоновані, погреби. Тоді скрізь крали – і на м’ясокомбінаті, і на олійжиркомбінаті, і на нашому заводі. У нас постійно ішли «наліво» цемент і бетон. Жителі Новомиколаївки приходили з відрами, і наші їм збували цемент по карбованцю за відро. Крадений бетон розвозився нашими ж вантажівками – і по 20, і по 30 карбованців за машину, залежно від об’єму кузова. Начальство боролося з розкраданнями, але без великого ефекту. Територія заводу – три гектари, охороняти було складно. Ми в день отримували по три вагони цементу, у кожному – 60 тонн. Пил від цементу та інших матеріалів поширювався на весь мікрорайон – туман стояв. Виробничі обсяги були величезні. Були такі вироби – по кілька тонн цементу йшло на один. Тож крадіжки відрами не помічалися, хоча перевірки проводилися раз у місяць. А одного разу виявилася нестача аж 500 тонн цементу! Майже десять вагонів! Відрами стільки не винесеш. І все-таки нестачу списали. Мовляв, порвалося багато мішків, цемент розсипався й розвіявся вітром…

Згадав Борис Поліщук і про «хіміків», з якими довелося працювати на одному підприємстві. До науки хімії вони не мали ніякого стосунку, це були засуджені за нетяжкі злочини. Спочатку їх направляли на шкідливі для здоров’я роботи на хімічних підприємствах, а згодом – і на будови народного господарства.

– Їх у Кіровоград привезли з Дніпропетровська й Донецька, коли в селищі Новому будувався чавуноливарний завод. Поселили у гуртожитках на проспекті Правди, номери 2А і 2 Б. Я теж там мешкав три роки. Поряд вагончики були, наші люди там жили теж. Туалет – на подвірї. «Хіміки» і побудували чавуноливарний завод. Залучали їх і на інші будови, і на наше підприємство. Чимало «хіміків» працювати не хотіли, їм аби день до вечора. Звичайна ситуація: «хімік» лопату зламав, кинув її в бетон, гуляє.

Ще одна прикмета того часу – дефіцит. Керівництво заводу залізобетонних виробів теж, бувало, відряджало своїх працівників за сотні кілометрів, щоб вони домовилися там щодо матеріалів, необхідних для виробництва.

– При виготовленні фасадних панелей у бетон додавалася мармурова крихта – для естетики. Цей матеріал ми отримували із Західної України. А коли в 1970 роках на вулиці 50-річчя Жовтня зводився будинок для працівників міліції, з цим матеріалом виникли проблеми. І мого кума Валерія – він теж працював на нашому заводі – послали по мармурову крихту аж на Урал. Діло було перед Паскою. Валера взяв у дорогу варену курку, сала й редиски. Прибув на Урал. Там кажуть, що нема в них крихти. Кум засмутився, пішов у їдальню. Узяв миску щів, а там плавають шматки сала й капусти. Кум побоявся це їсти, дістав свої запаси – курку, редиску. Усі, хто був у їдальні, на нього дивляться, слину ковтають. Вони ж редиски зроду не їли. Кум пообідав – і у відділ збуту. Там пригостив працівників редискою, яка залишилася. Додому їхав задоволений, бо вдалося домовитися щодо мармурової крихти…