Квіти Миколі Гоголю

1 квітня ми відзначаємо день народження Миколи Васильовича Гоголя, українця, який став фундатором російської літератури. Вона, як відомо, виросла з гоголівської «Шинелі». Пропонуємо розділ з роману-новели Сергія Полуляха про життя Тараса Шевченка й Миколи Гоголя «День запитань без відповіді».

…

Микола ледве дочекався, доки в кімнату аж серед ночі повернувся з гостей Яким Німченко, його слуга ще з Сорочинців. Чекаючи, Гоголь від нетерпіння з’їв усе печиво й навіть горнятко варення, тому вже почав нервувати, бо солодке, яке надавало йому відчуття спокою, закінчилося, а де зберігаються запаси, знали лише Яким та його дружина.

Він уже й сердився, що Якима довго немає, але потім згадав, що сам же його й відпустив, оскільки давно існувала традиція: слуги українських панів у Петербурзі щотижня десь збиралися разом і так проводили вечори. Це був такий собі «челядський клуб» – на противагу панському англійському, як сміялися їхні господарі, але не забороняли, адже вони теж отримували неабияку користь від таких походеньок. О-о, на цих асамблеях знали все, що траплялося і в петербурзьких салонах, і в приватних особняках, і в канцеляріях та навіть і в царському палаці, а головне – там знали, що відбувалося на батьківщині, в Україні, у панських маєтках і маєтностях. І їм це було не просто цікаво, а життєво необхідно. Необхідно було чути рідну, хоча й мужицьку, мову, слухати рідні пісні, знати свою історію, і не просто знати, а пишатися нею.

Якраз у ті часи вихідці з України почали відчувати себе хоч і «хохлами», але таки інакшими, ніж великороси, які після перемоги над Наполеоном і зовсім запишалися та почали ще зверхніше ставитися до інородців, тобто не одноплемінного з титульною нацією населення.

Незбагненні не лише шляхи господні, але й шляхи національної самосвідомості. Здавалося, що ощасливлені чинами вихідці з Малоросії, які отримали в столиці поважне становище та посади, а на батьківщині залишалися володарями тисяч і тисяч людських душ і власниками величезних статків, мали забути своє плем’я, але ж ні! Як не дивно, але їм було приємно знати себе українцями, відчувати свою належність до землі та народу, до якого ставилися в обох столицях хоча й з презирством рабовласника, але й з острахом – тут добре пам’ятали грізний код українців, викарбуваний в московських душах ще київськими князями та козацькими гетьманами, запорожцями й гайдамаками. Українці завжди до останнього, іноді довго, але до перемоги опиралися завойовникам, хоч обрам, хоч гуннам чи полякам, і так було й у ще давніші часи, про які залишилася пам’ять хіба що в казках про перемоги над вовкулаками та відьмами. Тим-то вони раніше скинули монгольське ярмо, яке в Москві на той час вже стало підмурками самодержавства, заснованого на покірності та готовності до рабства різноплемінного лісового населення. Цей таємний код, дух готовності до повстань і окремої, кращої, яскравішої, ніж великоруська, культури та історії, іншого менталітету, звеличував українське панство у власних очах й спонукав постійно грітися біля вогнища народного життя, його мови, його пісень і легенд, які торкалися в глибинах душі кожного українця якихось особливих струн.

Отже петербурзьким вельможам-українцям було конче необхідно не лише знати, що відбувалося, але й відчувати свою особисту належність до України. Тому вони й любили слухати своїх слуг, які приносили стільки свіжих новин з кожного засідання челядського клубу, що це складало цілий пласт столичного життя. Пани не лише слухали побрехеньки, але й отримували важливу інформацію, яку можна було використати з великою користю, або й торгонути при нагоді.

Тож зовсім молоденький Гоголь, якого в Петербурзі після оповідок пасічника рудого Панька прості українці, та й не лише українці, і не лише прості, але й пани з вищого світу почали носити на руках, з особливим нетерпінням чекав на Якима, бо дуже хотілося знати, а що ж про нього, про Ніколеньку Гоголя, кажуть не лише тут, але й у Полтаві?

Якиму пробачилось навіть сп’яніння, за що іншим разом молодий пан міг і відлупцювати вусатого слугу, бо той приніс приємні звістки, які дуже тішили авторське самолюбство Миколи. Яким, мов і не помічаючи нетерпіння пана, повільно розповідав, що чи не всі слуги переповідали, як їхні пани пишалися один поперед одного своїм знайомством з Гоголем, а в Полтаві, в дворянському зібранні, про нього тільки й мови! Сам губернатор цікавився, коли ж славетний земляк, тобто Микола Васильович Гоголь (Яким підняв догори пальця, а Микола аж запишався в дитячому захопленні), завітає до рідних пенат?

Розповідаючи, Яким дістав з кишені тютюн та люльку, а разом на стіл поклав і згорнутий в рурку паперовий зшиток, що неабияк здивувало панича, адже слуга не знав грамоти.

– А що це, Якиме, тобі вже й записки для мене передають?

Той спроквола махнув рукою:

– Та ні, це, бачите, один наш кріпак тутешній пише, якби сказати по-вашому, вірші. От і упрохав мене показати їх паничу, та й ви ж просили, щоб я пісень наших приносив. От я й приніс.

Гоголь ледь посміхнувся, затиснувши кутиком губи молодого вуса, але таки взяв аркуші й підніс ближче до полум’я свічки, відкинувши на стіну химерну тінь. Пробігши очима знехотя кілька аркушів, поклав мимоволі руку на серце, підсунув стілець і сів, уже уважніше перечитувати рядки невідомого поета: «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива», – потім, мов у лихоманці, гортаючи ще й ще, пробігав очима списані різними почерками аркуші: «Тяжко – важко в світі жити»… «Нащо мені чорні брови»… «Як москалі, орда, ляхи, бились з козаками».

Гоголь уже не читав, а ніби сам писав ці прості слова, які змусили дужче забитися серце: «Не гуляйте з москалями, бо лихо вам буде. Одцураються дівчата, і батько забуде»… «Обізвавсь Тарас Трясило»…

Микола раптом оглух від виру шалених емоцій, в який його кинули написані на потертих аркушах рядки. Він трішки посидів, слухаючи, як шугає кров у вухах від несамовитого калатання серця, потім поклав затертий зшиток на стіл і довго, не моргаючи, дивився, як аркуші самі по собі повільно згортаються в паперову рурку.

Ці нові українські вірші, прості та водночас глибокі, аж стало страшно, без заяложених слів і зворотів, які звично переходили з вірша у вірш, від автора до автора, били в голову, як гуркіт весняного грому. Слова невідомого поета лунали, як рідна пісня, залітали в душу легкокрилими птахами й швидко обживалися там, ніби в себе вдома. У такт цим словам билося серце та наливалися сльозами очі.

Повіяло рідним і близьким, згадалися й батькові жартівливі рядки, які той іноді писав «мужицьким ладом» у своїх п’єсах, накотили спогади, які враз занесли його аж у Сорочинці, в Полтаву, на рідні береги й між рідні люди, захотілося одразу ж побачити цього Тараса, хоча й не вірилось, що це написав якийсь кріпак. Тоді всі знали і «Енеїду», і «Наталку Полтавку» та інші твори, написані українською, але то було здебільшого салонне перевтілення російських зразків літератури, яка й сама шкутильгала на всі чотири ноги. Ці відомі п’єси були давно вивченими, і навіть якщо з’являвся новий український твір, усе в ньому було відомим наперед – парубки, дівчата, горілка, шабля чи дурнуваті жарти, тому Гоголь їх і не сприймав, а оця українська, кріпацька Муза враз повибивала всі шибки в літературних салонах і вітальнях!

Микола піднявся й гукнув Якима, який вже встиг улягтися спати на скрині в передпокої, тому довелося йти до нього самому.

– Ти, от що, ти мені розкажи про цього хлопця, чи не побрехеньки, що це написав кріпак?

Яким ледве розплющив заспані очі й здивовано подивився на панича:

– Та ні, правда. Він тут і живе, в Енгельгардів. Його нещодавно привезли в Петербург разом з іншою двірнею. Тарасом Грушівським усі кличуть. Я з ним оце ж і балакав, як оце з вами. Але люди про Тараса й раніше казали, а оце ми зійшлися, то й умовили його прочитати вір­ші. Аж плакали, слухаючи. Пани хочуть його тут в малярчуки віддати. Малює гарно. І людей, і коней, і отаманів – як живі.

Гоголь швидко заходив по кімнаті, потім присів на скриню, змусивши Якима відсунутись.

– Ти, от що, ти завтра підеш і приведеш його, або ні, краще дізнаєшся, коли його відпустять у місто, і скажеш мені.

Яким кивнув головою вслід паничу, який вийшов у свою кімнату, міцно прикривши двері.

Гоголь ходив по кімнаті та схвильовано потирав руки. Нарешті він зможе довести Пушкіну, що малоросійською можна писати вірші не гірше, ніж російською, або навіть і краще. Пушкіну дуже подобалися його оповідки та українські анекдоти, про які він казав, що хохлацька мова найкраще в світі підходить якраз під анекдоти. Але побачитись з невідомим автором хотілося ще й тому, що перед ним раптом відкрився цілий всесвіт, наповнений живими людьми, епічними темами, які були завжди цікавими, але лише зараз цей світ повністю відкрився гоголевій уяві – світ героїв і простих людей, світ чистих сліз і величної печалі, світ розпачу та щирої любові. Світ, яким він неначе й жив, але довго не помічав навколо себе, бо завжди чогось не вистачало, щоб почути могутній голос рідної історії, захованої в піснях та переказах простого народу. Гоголю немов відкрили очі прості Тарасові слова з кришталево ясними думками.

Вірші були ще недосконалі, на вдалу строфу чи рядок припадало декілька розмитих або й неоковирних, але це саме те, що він так довго шукав! Ось ті теми, які він не бачив за своїми смішними чи страшними оповідками з малоросійського життя і які йому набридли, бо хотілося створити щось справді велично-трагічне! Таке, що не лише Пушкін, але і Європа захлинеться слізьми і оплесками!