У X міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал» у червні нинішнього року взяв участь кропивничанин В’ячеслав Дудар – представляв свій роман «Щурячий ген». Книжка вийшла у світ завдяки видавництву «КМ-Букс», яке, проводячи черговий літературний конкурс, визнало твір Дударя найкращим у номінації «Література для дорослих».
В’ячеслав не належить до письменницьких угруповань Кропивницького, а на хліб заробляє тим, що продає верхній одяг на Європейському ринку. Там його, давнього приятеля, і застав кореспондент «УЦ».
– В’ячеславе, про що книжка?
– Про війну на Донбасі. І не тільки. Починається роман з того, що головний герой дізнається про загибель друга, який воював на Донбасі. У день похорону виявляється, що привезено іншого покійника – вбитих переплутали через опіки облич. Головного героя це шокує, і він йде добровольцем на війну. Там зіткнеться і з пристосуванством, і зі здирництвом, і зі зрадою. Коли опиниться в полоні, його вчорашній побратим виявиться негідником. Роман – про те, що одні йдуть на війну захищати країну, а інші – щоб набити кишені в будь-який спосіб, і найчастіше цей спосіб – насильство. Маю думку, що в декого схильність до насильства – вроджена. Я створював не агітку, а книжку про людей, про життя.
– Тепер зрозуміло, про який щурячий ген йдеться в назві. А сюжет вигадав?
– У книжці особливого сюжету й немає. А випадок про те, як переплутали вбитих, – з життя. Цей жах пережили люди з мого мікрорайону.
– І все-таки, щоб писати про війну, треба щонайменше поспілкуватися з її учасниками.
– Я й спілкувався. Багато читав на цю тему. Маю багату уяву.
– Це вже яка за ліком твоя книжка?
– Восьма. Брав участь у літературних конкурсах. Але до цього мене не видавали.
– Здається, попередні твори були з елементами фантастики.
– Так. Але й вони були про життя, про людей. Розважальної літератури не люблю, нічого подібного не писав і не писатиму.
– Твориш щодня чи тільки коли є натхнення?
– Намагаюся щодня. Це нелегка робота – писати.
– Коли починаєш роман, маєш план?
– Дуже загальний. Ідея виникає, розробляю її. Детальніший план з’являється в процесі роботи.
– Чи знаєш на початку роботи, чим закінчиться роман?
– Не знаю. Це найважче – закінчити.
– У місцеві літературні об’єднання намагався вступити?
– Ходив трохи в «Степ». Полевіній давав дещо читати. Вона вказала мені на кілька недоліків. За це їй вдячний. Уже давно не відвідую місцеві літературні гуртки. Не цікаво.
– А коли в наше місто приїжджають знамениті письменники?
– Не ходжу й на такі зустрічі.
– Розкажи про себе.
– Народився 1970 року в Кіровограді. Закінчив 25 школу, потім – КІСМ. Тепер тут.
– Чому КІСМ? Не любив літературу в дитинстві?
– Любив, і дуже. Олександра Дюма й таке інше. Мама завідувала бібліотекою, вона й привчила до читання. Цікаво було писати твори. Отримував за них п’ятірки, четвірки. І точні науки подобалися. А в КІСМ поступив, бо там старший брат навчався. Батьки думали, що допомагатиме мені.
– Що читаєш нині?
– Жозе Сарамаго, Джона Кутзєє, Михаїла Шишкіна, Ольгу Славнікову, Дмитрія Бикова,Тетяну Толстую.
– А з класиків кого любиш?
– Толстого, Чехова, Достоєвського, Гоголя, Шевченка, Франка. Іноді перечитую.
– Читаєш для задоволення чи щоб стати освіченішим?
– І те, й інше.
– Але ж, мабуть, хочеться й поговорити про літературу. Тут, на ринку, є з ким?
– Є.
– З покупцями обговорюєш книжки?
– Ні. Вони тільки міряють і йдуть собі далі. Тут неподалік торгує хлопець начитаний, музикант. Андрієм звати. На філфаці вчився. Жіночі сукні продає.
– Інші тутешні торговці знають тебе як письменника?
– Так. Кажуть, що я молодець. Обіцяють почитати, але зазвичай до діла не доходить…
«Народний синоптик»