Нова Прага гуляє!

Друг редакції В’ячеслав Хаврусь, який нині проживає в Німеччині, знову порадував рідкісним матеріалом: оцифрував і надіслав нам текст 94-го тома (!) «Сборника отделенія Русскаго языка и словесности Императорской академии наук», 1916 рік. Для нас він має особливу цінність, адже йдеться про етнографічні матеріали І.В.Басараби, зібрані в Новій Празі та Олександрійському повіті Херсонської губернії на межі століть. На більше як 500 сторінках маємо дослідження стану народної мови, пісні, у тому числі обрядові, оповідання, анекдоти, приказки, а також опис традицій зимових свят і весіль у Новій Празі та інших селах повіту.

 Мовні містки в сьогодення

Біля 40 сторінок займає дослідження мови регіону, яку автор вважає ледь не осібною, оскільки вона формувалася як конгломерат мов прийшлого населення, але ми бачимо, що 150 чи 100 років тому новопражці спілкувалися українською, хоча в народі були популярними пісні з щедрими вкрапленнями російської, єврейської, молдавської та циганської мов. Однак автор досліджує стан української, робить глибокий аналіз і стверджує: «За последние 40 лет благодаря притоку слов великорусской речи сформировался говор, резко отличающийся от говоров Полтавской и Киевской губерний. Влияние оказывает литература, школа, суд, администрация, особенно среди интеллигенции и в еврейских городах, но в глухих селах влияние русского языка гораздо слабее». Як приклад, І. Басараба відзначає, що поряд з використанням лагідних, чисто українських імен – Василько, Оришка, Марійка – у побуті з’явилися російські зменшувальні форми – Маша, Саша, Катя. Про стан чи взаємодію мов того часу було б корисно почути думку фахівців-мовників хоча б і нашого педуніверситету, а ми зосередимося на побуті, традиціях та звичаях такої близької та вже далекої Нової Праги.

Відзначимо, що божився народ так, як і в недавні, вже наші часи: «Побий мене Бог» або «Бодай тобі!». А от собаці команду типу сучасної «Взяти!» давали так: «Тиво, тиво!», хоча інших тварин кликали, як і зараз: «Пацю-пацю, киць-киць, на-на, цип-цип, трусь-трусь», а ось гусей кликали «гусь-гусь», а квочку – «квоч-квоч».

Народні перекази в цілому демонструють відсталість тогочасного села, яку краще б назвати темрявою, але Бога робили максимально народним і близьким. Ось розповідь про створення жінки: Бог полював, а його собаки не догнали лисицю, лише одірвали їй хвоста. Бог кинув його неслухняному Адаму: «Не слухав мене, то послухаєш лисячого хвоста», – та й зробив з хвоста жінку. Погодьтеся, це характеризує ставлення новопражців до жінки – це навіть не Адамове ребро… Цікава місцева версія про таке незрозуміле сьогодні поняття, як «Зінське щеня», виявляється, що це видозмінене «женське», бо їх вихожували жінки. А приказка «Править, як за рідного батька» мала в Новій Празі циганське коріння – син хотів продати на базарі рідного батька, але заломив таку ціну, що «ніякий дурень не купить». Зате в таких переказах відчувається неймовірна близькість до Творця, а ще – повага до культу праці, роботи як змісту життя, оскільки навіть Бог і його найближчі святі жили серед людей: «Якось Бог і святий Петро на жнивах парували молодих», або «Ішов Христос вулицею». Разом з тим дуже популярними були перекази, а значить, і віра в різні потойбічні сили – вовкулаків, мертвих, відьом, вони були активними учасниками тогочасного соціуму. Абсолютною забобонністю відзначалися народна медицина й санітарія – в основному освячені свічки й вода, молитви, заговори. Ось як радили виганяти з хати прусаків (тарганів): «Після того, як паски ставлять в піч, баба сіда на лопату й тричі має оббігти навколо» – все! Таким же ефективним був засіб боротьби з гусінню – для цього на Різдво треба було тричі оббігти навколо саду…

Сьогодні це читати смішно, але дуже багато звичаїв, приказок, казок, анекдотів, пісень і традицій дожили до нашого часу. Це казки про хитру лисичку, про те, як глухий і сліпий крали горох, про мудру дочку, про москалів, про те, як чоловік вважав жіночу роботу нікчемною, але впоратися з нею не зумів, про Івасика-телесика, якого в Новій Празі називали Телешиком. Але ось як інтерпретували голоси тварин: «Півень співає: „Москалі-і йду-у-ть!”, а квочка: „Оце клопоти, оце клопоти”». Справжні перли трапляються серед народних анекдотів, де використовуються стилістичні фігури або гра слів. Побились два кума, суддя запитує російською: «Каким образом?» Ті відповідають, що бились не образАми (іконами), а залізними лопатами…

Дійшло до нас безліч дитячих заколисних: «Ой люлі, люлі, а котові дулі, а дитині калачі, щоб спав вдень і вночі», хоча було багато дитячих «страшилок», очевидно, надійним засобом приспати дитину було налякати її. Дуже багато з тих часів і до нас дійшло дитячих приказок, таких, як «Куй-куй чобіток», «Котилася торба з високого гОрба», «А в нашого Омелька невелика сімейка», «Як служив же я у пана» – це загальновживані, але є й чисто місцеві: «А наш Терешко погнав свині на Бешку» (річка біля Нової Праги). Тоді співали багато любовних пісень, козацьких, чумацьких, деякі живуть і зараз: «В кінці греблі шумлять верби», «Ой, дуб-дуба хитає», «Ой, дівчина, чия ти?», але є зовсім незнайомі, які характеризують соціальні зміни: «А ти, мати, оддай мене, бо уже Гриць гренадер, неначе Гриць офіцер». Потрібно відзначити, що зустрічається зовсім мало народних обробок української літературної класики, тобто переіначених віршів Шевченка чи Котляревського, що свідчить про первинність народної складової в народній літературній творчості й піснетворенні. Власне, на таких піснях побудована значна частина наукової праці, оскільки вона сконцентрована навколо свят та весільних обрядів у тогочасній Новій Празі.

 Свята та весілля

Ця тема цікава не лише обрядовістю, яка до нашого часу хоч і спростилася, але в цілому збереглася, а й свідченням рівня життя та умов господарювання, навіть його ефективності, в Новій Празі 100-150 років тому, а також кулінарної культури, яка теж не зазнала великих змін, попри соціальні катаклізми, які пережило конкретне село. Це свідчить про глибшу, давнішу історію українського села, яка прослідковується від докнязівських часів і аж до наших днів. Іншими словами, те, що готують у Новій Празі зараз, готували і 100, і 200, і 500 років тому, звичайно, з відповідним технологічним і рецептурним редагуванням.

На переломі ХІХ і ХХ століть у Новій Празі та в Олександрійському повіті на Святвечір готували пиріжки не лише з капустою, горохом, але й з морквою, сливами, варили кутю та киселі, голубці з пшона й кишмиша, холодець з риби, холодець зі свинячих чи волових ніг, ковбаси, оселедці. А ось вам рецепт варенухи, про яку сучасні краєзнавці кажуть, як про алкогольний напій, а насправді це відвар зі слив і калини (начинка до пиріжків), який перчать і солодять, а на ніч ставлять в гарячу піч – цим напоєм пригощали дітей. Щодо горілки, то її заготовляли багато, щоб вистачило на кілька днів, але в Святвечір не пили!

У Новій Празі теж був звичай батькові чи діду ховатися за горою хліба й пирогів, щоб «дожити до наступного року», діти носили «вечерю», обов’язково в клуночках з білої хустки, причому й у цій місцевості колядники колись ходили з «зіркою». Тоді діти теж активно щедрували, але було те, що майже не дійшло до наших часів, – це дівочі гадання на заміжжя. Гадали на чоботи, на парні числа, на ім’я першого зустрічного, лили віск, навіть сіяли льон на сніг, а по весні дивилися, як він зійде, або кидали коржі собакам – чий корж з’їсть, та вже практично вийшла заміж. Популярне було й посівання на Новий рік та щедрування-маланкування, це взагалі окрема історія, а при посіванні згадували не просто Василя, а Василя Великого, очевидно, ще Візантійського.

Науковець записав (в усному виконанні!) у Новій Празі справжню народну містерію «Трон», релігійну п’єсу на 7 дій, яку ставили на Різдво молоді парубки. У ній фігурували неймовірні персонажі – Мамай, Ірод, Максиміліан, Православний государь, до речі, містерію заборонили «из опасения противоправительственной агитации».

Окрема й найбагатша тема – весілля, які гуляли або після Покрови, або в зимові свята, це були «м’ясні весілля». Автор наукової праці відзначає, що сучасні йому весілля в селі набагато скромніші, ніж «в прежние годы из-за сильного вздорожания и желания подражать горожанам, упростившим свадебный ритуал, постепенно разрушаются старинный быт малороссов и старославянские обычаи предков», тобто мова теж іде про столітні традиції, але основна атрибутика була й залишається. Тоді теж були старости, бояри та дрУжки, паляниця, рушники (але їх вже почали замінювати купованими хустками), шишки, обсипання молодих зерном і дрібними грошима, гільце, весільний коровай, який тоді обов’язково випікали жінки, а всі етапи весільного обряду, практично кожний прилюдний крок молодих чи дійство супроводжувалися піснями, яких лише в цьому селі було записано більше сотні.

Весільний національний одяг вже почали заміняти на фабричні сукні та піджаки, зате фати ще не було, були вінки зі стрічками, і це зберігалося аж до 50-х – початку 60-х років вже нашого часу.

Вражає тривалість і багатство традиційного Новопразького весілля на початку ХХ сторіччя, що свідчить про рівень життя – весілля тривало тиждень, кожного дня була нова тема, наприклад, «полоскати зуби», «мити тещі ноги», «їсти курей» чи «купати весільних батьків». Готували те, що й зазвичай на свято, включно з тушкованою картоплею, але більше половини витрат займала горілка – пили дуже багато, від двох до 10 відер! 2-4 дні обов’язково грали музики, яким платили від 12 і більше рублів, причому на весіллях вдівців музики й танців не було. Скромне весілля обходилось в 50 рублів, багате – в 100, 200 і більше. За вінчання батюшка брав не дуже скромно – 10-25 рублів. Середнього достатку батьки нареченої давали в посаг телицю й приблизно 50 рублів, багатші – корову й «сотку», але в більшості випадків посаг складався зі «скрині», де був одяг, постіль, виткані й вишиті нареченою рушники, рядна.

Наречені влаштовували спільний дівич-вечір, прощання з холостим життям, інколи аж до ранку. Взагалі тиждень від сватання до заручин і після, аж до весілля, теж був дуже горілчано-напруженим. Як і зараз, брат нареченої «продає» свою сестру – «я качани крав і сестру годував», хлопці перед двором нареченої вимагали з молодого викуп, але коли домовлялися, він випивав лише воду.

Українці в Олександрійському повіті справляли весілля через тиждень, рідко через два після вінчання, а росіяни – через два місяці або й більше, аж до року. Молодь на весіллі гуляла лише до того часу, як наречену проводжали з дому матері до чоловіка, а далі (аж до наступної суботи) пили та гуляли лише одружені пари. Існував звичай демонстрації «чесної» нічної сорочки, і виходить так, що це дійство відбувалося ще в процесі гуляння, бо батьки нареченої чекали спеціальної звістки, що вони віддали цнотливу дочку. Після прибуття гінця з радісною звісткою, хоч і серед ночі, батьки молодої виставляли могорич, а бояри співали: «Молодець наш, молодець, підрубав вишеньку під корінець». Але якщо хлопці обирали наречену самі, то дівчат часто батьки віддавали проти їхньої волі…

Якщо врахувати тогочасну щільність родичів на квадратний кілометр і кількість молоді в Новій Празі на початку ХХ сторіччя, коли хлопці одружувалися після 21, а дівчата з 18 років, то можна було уявити, як виглядало село в період весіль та й взагалі свят. Одне не викликає сумнівів, що для такого доволі заможнього життя люди важко працювали протягом сільськогосподарського року, і праця була в пошані, бо казали: «Не хоче робити, то оддаймо вражого сина в солдати дружити». Праця й була основою добробуту, який мало українське село Нова Прага до соціальних експериментів більшовиків, які почалися вже через рік після публікації цієї наукової праці…