«Як тепер жити?»

– Не знаю, як тепер жити. Юра був наша стіна, наша опора, – каже Олена. Її чоловік, Юрій Муха, 31 серпня загинув під Пісками на Донеччині. Як уже повідомили ЗМІ, він прожив 46 років, працював шахтарем, був у складі миротворчого контингенту в Іраку, на теперішню війну пішов добровільно, служив сапером.

– А за яких обставин ви познайомилися? – питаю Олену.

– Це було дев’яносто шостого року. Я тоді мешкала в гуртожитку у 101-му мікрорайоні. Прийшла до сестри, яка теж в гуртожитку проживала. І Юра прийшов, подивитися «Роккі-4» – у сестри був відеомагнітофон. Так і познайомилися. Я – молода, незаміжня, він теж – молодий, неодружений. Худенький, високий, скромненький. Це вже потім набрав ваги. А тоді тільки з армії повернувся. Родом він з Олександрії. У Кіровограді шукав роботу. А знайшов мене. Я йому сподобалася. Казав: «Ти мене зачепила, через тебе в Кіровограді й залишився».

Юра до армії займався боксом, кандидат у майстри спорту, призи мав. Коли повіз мене в Олександрію з родиною знайомити, мама його фотоальбоми показувала. Прийняли мене дуже добре. Крім Юри, в батьків – ще двоє дітей. Старша дочка й син, Ігор. Юра й Ігор – двійнята. Хлопці народилися 12 квітня, у День космонавтики. Юра – на кілька хвилин пізніше, ніж Ігор. Батько назвав Юрія на честь Гагаріна. Батьків уже немає. У грудні помер батько, за три роки до того – мати.

Ми одружилися 15 листопада дев’яносто сьомого року. Нинішнього року мало бути срібне весілля. Не судилося. 2002 року в нас народився синочок, назвали Олексієм. Ім’я вибрав Юра. Ще до народження сказав: «Буде Льоша». Коли ми одружилися, Юра був підприємцем. Мав майстерню з ремонту годинників і взуття на вулиці Попова. Сам навчився ремеслу. Він у мене такий – за що не береться, все вдається (Олена говорить про чоловіка як про живого. – Авт.) Спочатку був підручним у майстра, побачив, як воно робиться. Навіть перевершив своїх вчителів. Особливо йому подобалося розбиратися в годинниках.

Прошу Олену розповісти про службу Юрія в Іраку.

– 2003 року Юра зібрався в Ірак. Це була миротворча місія нашої держави. Юра з таких людей: у них у крові – воювати, захищати, їм це треба. В Іраку був вісім місяців. З «учебкою» – півтора року на військовій службі. Я перезнайомилася з матерями й дружинами чоловіків, які служили з Юрою. Юра телефонував раз у тиждень. Розказував про порядки в американській професійній армії. Там – ніякого марширування.Солдати у вільний час займаються спортом.

Про роботу в шахті.

– Юра як з Іраку приїхав, свого бізнесу вже не було, продав. Влаштувався в Інгульську шахту. Починав рядовим гірником. Згодом ремонтував верстати. Він такий – як побачить, що люди вміють щось робити, теж хоче навчитися. Потім у прохідники пішов, сподобалося. Став бригадиром. Був дурний до роботи. Сам працював і не любив, коли хтось гуляє. Гордився, що шахтар, казав: це справжня чоловіча робота. 13 років у шахті працював.

Про захоплення.

– Любив техніку. У нас старенький «Опель», Юра його так доглядав! У салоні – ні пилинки. Коли сідаєш, хоч роззувайся. Юра любив у гаражі порядкувати. По вихідних – в гараж. Останнім часом захопився риболовлею. Збиралася подарувати йому на день народження шезлонги. Думала, лежатимемо, поки риба ловиться. Коли Юра вже на війні був, казав, що хоче Новий рік відзначити на природі.

Про війну.

– Юра ще в чотирнадцятому році подумував, що треба піти на війну. Але шахтарів тоді не брали – броня. Коли почалася повномасштабна війна, пішов у військкомат у перший же день. А там – черга. Ходив три дні, поки не отримав повістку. Я його відмовляла:«Юра, у тебе спина хвора, куди тобі…» А він: «Лєна, я вас забезпечив, купив дитині квартиру, що міг вам дати – дав. Заробив шахтарським трудом». Не раз казав, що має воювати не молодь, а такі, як він: «Ми вже пожили на світі, щось бачили в житті». Говорив, що не може спокійно почуватися, коли інші чоловіки воюють: «Зайду в магазин, а там – продавщиці… Соромно». Олексій гордився ним. Казав, батько – молодець.

З Юрою регулярно спілкувалася по телефону. Про себе розказував мало, більше питав, як ми. 28 серпня я вітала його з Днем шахтаря. 29-го увечері він повідомив, що готуються до бою. 30-го не телефонував. 31-го подзвонив його побратим, сказав, що Юра загинув.

На запитання про погані передчуття Олена відповідає:

– Передчуття появилися, коли Юра перестав виходити на зв’язок. Син каже, що 31 числа о десятій ранку хтось постукав у наші двері. Вийшов, нікого не застав. Мабуть, Юрина душа приходила. Він о четвертій загинув.

Воюючи, Юра купив для свого підрозділу стареньку машину. Побратими привезли її в Кропивницький. Син вирішив віддати її військовим. Юрина племінниця поїхала під Херсон, вона – військовий лікар. Й Ігор, брат Юрин, воює. Вони – воїни. Мабуть, це – їхнє покликання.

Про Юру постійно згадуємо. «А папа так робив, а папа так казав», – каже син. Ще не звиклася з тим, що чоловіка немає. А син заглядає у вайбер: «Може, папа вийшов на зв’язок?»