На цей театральний колектив у Кропивницькому чекали як ні на який інший. Донецький академічний обласний драматичний театр в Маріуполі став відомим на весь світ, на жаль, не через творчі здобутки. 16 березня виродки з сусідньої держави скинули надпотужну бомбу на будівлю театру, де переховувалися сотні людей, вважаючи це місце надійним прихистком. Скільки там загинуло, ніхто точно не знає… Четверо акторів театру з невеличкої зараз трупи в сім осіб приїхали до Кропивницького, на фестиваль «Вересневі самоцвіти». Показали блискучий спектакль «Крик нації» про Василя Стуса, але про спектакль писати – глупство, його дивитися наживо треба. А ось оповіді акторів, які вижили в тому пеклі, треба друкувати.
Наймолодший актор театру Дмитро Нестеренко переховувався у фундаментальній будівлі рідного місця роботи майже два тижні. Коли театр бомбили, вибіг у тому, у чому був, а це була піжама у вигляді кіноперсонажа людини-павука. Так і біг вулицями, де ще лежав сніг, поки не зупинилася автівка й здивований пасажир не спитав: «Людина-павук?» Хлопця підібрали, довезли до села Мелекіно, потім ще були невеселі пригоди, дістався Львова, влаштувався на роботу офіціантом, а там його вже знайшла головний режисер театру Людмила Колосович і витягнула до Ужгорода, де зараз базується театр. А вся його рідня під окупацією…
Найстаріший актор маріупольської сцени, заслужений артист України Анатолій Шевченко пройшов ще страшніші випробування. Разом з матір’ю та сестрою він переховувався від бомбардувань у підвали їхньої дев’ятиповерхівки близько місяця. Мати не витримала, актор поховав її на клумбі біля будинку – іншого варіанту не було… Потім і до підвалу прийшли «зелені чоловічки» з ерефії й вигнали всіх, вивезли спочатку до Новоазовська, потім до Ростова у фільтраційний табір. Анатолію вдалося вибратися до Владикавказу, звідти до Тбілісі, у Грузію, звідки добрі люди допомогли повернутися в Україну. Колосович і його знайшла та запросила до роботи.
Ці люди пережили стільки, що на тисячу життів вистачило б. І все одно виходять на сцену робити своє, творити для глядача.
Театр свого часу мав у назві слово «російський», але вже ніколи не буде грати російські п’єси, каже керівник театру Людмила Колосович.
«Коли мені надійшла пропозиція очолити театр, у якому до вторгнення росіян я працювала режисером-постановником, не відразу дала згоду. Адже на той момент вже мала кілька цікавих творчих пропозицій з-за кордону й почала працювати над цими проєктами. Однак невдовзі відкинула всі сумніви й погодилася.
Драматичний театр у Маріуполі має драматичну, точніше, трагічну історію й став одним із символів жорстокості росії та війни. Також це символ непоборності України, оскільки навіть після фізичного знищення театр працюватиме. Я сказала: “Так!”, бо його відродження – це якраз моя місія, адже народилася на Донеччині й тепер мушу докласти всіх зусиль, щоб наш обласний театр не просто вижив, а й став українським та національним за духом».
До речі, частина трупи та персоналу лишилася в Маріуполі, окупанти типу відновили роботу театру, навіть повісили на нього знятий 30 років тому радянський Знак пошани, хоча сама будівля – руїна…
Які пільги можуть отримати ветерани при працевлаштуванні