Свій – до свого

Два наших друга та колеги – Олексій Гора та Геннадій Рибченков – зустрілися у прифронтовому містечку. Один іншому погнав автомобіль. Зустріч була теплою, як водиться між друзями, ще й фронтовиками. Повернувшись у Кропивницький, Олексій по-колежанськи «відзвітував».

– Мені зателефонував друг Геннадій і сказав, що йому треба перегнати автомобіль. Треба – значить треба. Він чекав на цю машину два місяці. І це вважається не довго, ба останнім часом стало складно збирати кошти – люди помітно втомилися. Старший син Геннадія Герман, який живе і працює на Черкащині, організував збір. При цьому три чверті від необхідної суми він вклав особисто. Дозбирати вже допомогли.

Машину знайшли в Італії. Це KIA Sorrento першого покоління. На територію України, до Львова, її пригнали волонтери громадської організації «Україна понад усе». Як правило, автомобіль перед відправкою на фронт доводять до належного стану. Це зробили черкаські майстри. Вони замінили ходову, переглянули двигун, поміняли рідини, мастила. Вартість запчастин також оплатив Герман. Моя задача була проста – я приїхав у Черкаси автобусом, потім у Кропивницький на машині, тут її завантажив і поїхав до друга.

Гнати порожню машину – це неправильно. Тому я заздалегідь звернувся до волонтерки Тетяни Сили. Вона, як завжди, охоче відгукнулася. Передала хлопцям футболки, енергетичні батончики, маскувальну сітку і ще багато того, про що хлопці просили. Наталка Кравченко з Карлівки організувала громаду, в якій живе, і люди зібрали огірки, помідори, кавуни, напекли пампушок та пиріжків. Найбажанішим для хлопців зі взводу, яким командує Геннадій, виявилися малосольні огірки. Вони їх миттєво розмели. Віз я необхідне і приємне від дружини Геннадія та колег з «УЦ» (зокрема, акумулятори для радіостанцій). А від нардепа Олександра Дануци – інверторний генератор.

Виїхав я о другій годині ночі. Так рано, щоб у Дніпрі не потрапити у затор. Близько сьомої ранку переїхав Дніпро, а далі вже спокійно їхав до Донецької області. Мені сподобалося, що на блокпостах досить серйозна, ретельна перевірка. На одному військові перевіряли вміст машини, все передивилися, щоб не було заборонених речей – наприклад, алкоголю. А ближче до фронту була перевірка машини по номерах, мого телефону, моїх даних. Все це коректно і грамотно.

Десь о десятій годині я був на місці. Хлопці здивувалися, що я так швидко доїхав. До мого приїзду натушкували відро картоплі з капустою та реберцями. Смакота! Ну і я їм передав гостинці з Кіровоградщини.

Містечко, в якому хлопці живуть, відпочивають після передової, дуже постраждало і продовжує страждати, але живе. Деінде навіть світлофори працюють. Приємно вразили працюючі магазинчики, кіоски, кафетерії. Навіть зоомагазин бачив. Жодного виду алкоголю, навіть пива – сухий закон! Ціни приблизно такі, як у нас, хоча на деякі товари вдвічі більші. Вивіски різноманітні – від чебуреків до біжутерії і навіть квітів. Стоїть напівзруйнований будинок, верхніх поверхів немає, а на першому живуть люди, і магазинчик працює. Такі фрагменти мирного життя відомого всій Україні містечка.

Щодо наших захисників. Втомилися, і це видно по їхніх очах. Очі однаково втомлені що у п’ятдесятирічного бійця, що у того, хто вдвічі молодший. Воно і зрозуміло: війна, передова, втрати побратимів. Їм конче потрібен відпочинок удома. До декого приїздять дружини, і вони знімають окреме житло. Я бачив дівчину – дружину двадцятип’ятирічного бійця, яка приїхала до нього. Чекає з передової, допомагає хлопцям готувати.

При всіх складнощах і втратах хлопці бадьоряться, шуткують. Дякували всім не так за гостинці, як за увагу – це для них надзвичайно важливо. Навіть ті, хто не з Кіровоградщини, розпитували про людей, які передали подарунки та смаколики. З цікавістю слухали про наших волонтерів. Їм було приємно, що вони потрібні, що їх цінують.

Звідти я повертався автобусом. Квиток замовив за два дні до виїзду. Курсують буси маршрутом до Києва і Львова. Я виїхав о четвертій ранку, о другій дня вже був у Кропивницькому. Близько. Фронт близько.