«Важко було здалеку спостерігати за тим, що відбувається в Україні»

10:10
1597
views

Про те, що Ярослава Бабич – знову в Україні і починає працювати в київському офісі ООН, нам розповіли вчителі кропивницької гімназії імені Шевченка, де вона навчалася, коли заклад ще називався школою № 5.

Так, це та сама Ярослава Бабич, яка дебютувала як поетеса школяркою і друкувалася в журналах «Піонерія» та «Однокласник», потім навчалася у Києво-Могилянській академії, потім опинилася в США і стала доктором наук, потім перебралася в Грузію… Днями кореспондент «УЦ» зателефонував їй і розпитав про все це детальніше.

–   Пані Ярославо, ваш переїзд у Київ у дев’яностих роках спричинений тим, що ваш батько, Віталій Миколайович Бабич, знайшов там роботу і звільнився з посади декана Кіровоградського педінституту?

–   Це лише  збіг. Я і брат Богдан мріяли навчатися в Києві. Спочатку Богдан, він старший на два роки, вступив до університету імені Шевченка на філологічний факультет. Нині Богдан – професор Гейдельберзького університету в Німеччині, це один з найстаріших університетів Європи. Після брата вирушила в Київ я. Вступила до Києво-Могилянської академії. Майже одночасно із цим татові запропонували роботу в приватній фірмі, їм був потрібен знавець англійської та німецької. Тато прийняв пропозицію, з того часу він – тільки у приватному секторі.  

–   Що ви вивчали у Києво-Могилянській академії?

–   Тоді я була вірна філології, вивчала компаративістику – порівняльне літературознавство. Згодом появилася можливість здобути в США ступінь бакалавра. Про це дізналася від волонтерів, які приїхали із Америки. Зацікавилася. Мені дуже пощастило, що отримала можливість вчитися на повну стипендію там, де це коштує щонайменше сорок тисяч доларів у рік. Після двох курсів у Києво-Могилянській академії вирушила в США. Це було 1996 року. Впродовж чотирьох років навчалася в Коледжі Франкліна і Маршала в Пенсильванії, здобула ступінь бакалавра з економіки. 

–   Економіки? Ви ж у Києві вивчали літературознавство, вірші пишете з дитинства!

–   У коледжі теж хотіла займатися літературою, але щось не сподобалося в програмі. Обрала філософію. Там, щоб здобути ступінь бакалавра, можна два роки вивчати будь-яку науку, потім вибрати спеціальність. Я впродовж перших двох років займалася філософією і взяла кілька курсів з економіки. Мене ця наука привабила, вона водночас точна й суспільна. І математичні розрахунки є, і вивчаєш поведінку людей. А математика мені подобається з дитинства. Мама в мене за фахом інженер-механік, тож жінки в нашій сім’ї випередили час, присвятивши себе точним наукам. А брат – філолог, як тато. Здобувши бакалаврський ступінь, я вступила до Університету Джорджа Вашингтона в столиці США на спеціальність «Міжнародна економіка». 2011 року захистила докторську дисертацію.

–   Тобто Києво-Могилянську академію ви так і не закінчили?

–   Не закінчила.

–   Яка сфера ваших економічних досліджень?

–   Макроекономіка. Міжнародна економіка зокрема. Це – про економічні стосунки між країнами, курси валют, державні борги. Моя докторська дисертація називається «Чинники довготривалого зростання країн в історичній перспективі». Я досліджувала, як розвивалися близько 50 країн впродовж 200 років. Серед інших чинників мене цікавив вплив зміни політичних режимів на економіку. Прикметно, що економічний розвиток багатьох країн світу збігся з піднесенням демократії. Особливо це було помітно у Європі та Північній Америці в середині дев’ятнадцятого століття. Але важко сказати, демократія спричинила економічне зростання чи розвиток економіки сприяв демократії.

–   До речі, в Китаї відсутність політичної конкуренції не заважає бурхливому економічному розвитку.

–   Це скоріше аномалія. Але, звісно не в одній країні, де влада ставала більш авторитарною,  починався бурхливий розвиток економіки (приклад тому – Чілі епохи режиму Піночета). Але проходить якийсь час, люди досягають певної планки добробуту і хочуть більшого – свободи. Тоді починаються демократичні процеси. Мені здається, що таке відбудеться і в Китаї. Та й нині Китай дає свободу бізнесу, бо в інших умовах економіка не розвивається.

–   Чи почувалися ви комфортно у США? Якими вам здалися американці? Не дратували їхні посмішки, їхні вітання до незнайомців? Не дивувало різноманіття Америки: з одного боку, божевільні темпи життя в мегаполісах і  патріархальність невеликих містечок?

–   Я все це бачила, бо прожила в США 14 років. Дуже цікаво спостерігати за американцями. Уперше я вирушала туди як дослідниця, як антрополог. Тоді ще школяркою була,  рік провела там за програмою культурного обміну, яка фінансується урядом США, тепер вона називається  FLEX.   Мешкаючи у Західній Вірджинії – це провінційний штат, досить бідний, там видобувають вугілля, – побачила людей відкритих і, на наш погляд, наївних та неосвічених у світовій політиці. Ми, українські школярі, знали дуже багато про США, а американці нічого не знали про Україну, навіть плутали її з Югославією, бо виникали такі асоціації через моє ім’я. І все ж американці мені дуже симпатичні. Про їхні звичаї я писала батькам, ці листи опублікувала, здається, «Кіровоградська правда».  Коли вже на навчання туди приїхала, то спілкувалася в колах академічних. Американці,  я вам скажу, живуть специфічним життям. А посмішки – не від поганих думок, так вони виявляють повагу, і мені це подобається. Ідеш вулицею, аж незнайома людина, усміхаючись, каже тобі: «Хай!», і це піднімає настрій. У них сильна взаємодопомога, прийдуть на допомогу і незнайомому.

–   Ви підробляли, навчаючись в Америці?

–   Там хороша система: університет чи коледж повністю покриває витрати на навчання, а на повсякденні потреби заробляєш сам. Я як іноземка не могла працювати в ресторані чи ще десь поза межами навчального закладу, зате мені гарантувалася робота в бібліотеці, і цього вистачало. Раз на два роки приїздила додому.

–   Кожен, хто побував в останнє десятиліття на Заході, знає: там немає чогось  такого, чого не було б вдома – маю на увазі товари  в магазинах – скрізь усе однакове.

–   Коли я навчалася в Пенсільванії, там ще не було «Нутелли», яка виробляється в Європі. Побачила я її пізніше, вже у Вашингтоні. Світ глобалізувався наприкінці дев’яностих. Я привозила в Київ набори для суші, коли їх тут не було. А потім і тут їх стало повнісінько.

–   Як ви опинилися в Грузії?

–   Завершуючи навчання у Вашингтоні, я, як всі випускники, подавала своє резюме в різні компанії. Трапилася цікава  пропозиція влаштуватися в Європі – у Міжнародній економічній школі при Тбіліському державному університеті. 2003 року в Грузії відбулася Революція троянд,  до влади прийшли Саакашвілі і його команда. Зураб Жванія, прем’єр-міністр, розпочав кампанію з переформатування державного сектору, вони хотіли наповнити його людьми висококваліфікованими, які мислять по-новому. Уряд  посилав молодь вчитися за кордон, також звернувся за допомогою до Світового банку – потрібно було залучити висококваліфікованих спеціалістів, які працювали б у Грузії викладачами економіки і не тільки. Грузія відбирала спеціалістів по всьому світу.

–   І ви стали одним із них.

–   Так, викладала макроекономіку.  

–   Як вам Грузія?

–   Надзвичайна країна! Я коли вперше туди приїхала, була вражена красою кавказької природи. Так вільно дихалося! Подумалося, тут могла б жити. Пройшлася містом і побачила, які там люди доброзичливі, культурні. У магазині тобі ніхто поганого слова не скаже. Іноді мені цього не вистачало в Україні. Мене вразило і те, як ревно вони шанують та оберігають свою мову.

–   Кажуть, у Грузії ще вистачає сталіністів.

–   Шанують Сталіна в основному в провінції, зокрема в Горі. Там музей є на його честь, я була там. Величезний саркофаг. Темне холодне місце, де  експонати – про життя Сталіна. Музей справив на мене гнітюче враження. Працівники музею розказують,  що Сталін вивів СРСР у світові лідери, згладжують його вину в репресіях: «Ой, кілька десятків тисяч загинуло».  А ми знаємо, що він винен у загибелі мільйонів. Мені здається, причина такого ставлення до Сталіна в тому, що він – земляк, там земляцькі і родинні зв’язки дуже міцні. Але багато молодих людей впевнені, що сталінізм для Грузії – крах. Бо Сталін багатьох і грузинських культурних діячів знищив.

–   Кажете про сильні родинні земляцькі зв’язки між грузинами. Існує є стереотип, що через це грузини й схильні до корупції.

–   Грузія в часи президентства Саакашвілі була протилежна тодішній Україні. Корупції, принаймні на побутовому рівні, там не було. А на вищих рівнях корупція і на Заході є. Грузинська поліція стала органом, який допомагає людям. Інші державні органи теж діяли чітко, без тяганини. Грузинський уряд усе максимально спростив.

–   Це досягнуто й репресивними методами?

–   Так, тому Саакашвілі й нажив багатьох ворогів і поплатився владою. Але інакше не можна було викорінити  систему, де керували злодії в законі. Під той бульдозер потрапили, можливо, й невинні, і на Саакашвілі багато хто ображався. Але він не мав бажання нажитися. Чистий політик, він жив славою, тим, що колись про нього напишуть у книжках: вивів Грузію на високий рівень.

–   Розкажіть про теперішню Грузію. Які там настрої щодо України, щодо Росії?

–   Болісне питання. Десять років країною керує «Грузинська мрія». Вони обіцяли домовитися з Росією. Але Росія продовжувала повзучу окупацію, переміщувала лінії розмежування в Південній Осетії і ніяких поступок Грузії не робила. Грузинське суспільство холодно сприймало таку політику своєї влади, а тепер – навіть вороже. На те, що  Росія пішла на Україну великою війною, грузинське суспільство відреагувало гостро. У Тбілісі стільки українських прапорів – у Києві, здається, менше. Скрізь графіті – написи «Слава Україні!», про російський корабель теж є. Суспільство підтримує Україну, але влада поводиться зовсім по-іншому.

–   Кажуть, більшість грузинів, як і українці, теж живуть небагато.

–   Грузія – бідна країна. Там велика майнова нерівність, особливо між столицею і сільською місцевістю. Тому в столиці проживає третина населення країни. Люди намагаються вибратися в столицю. Хоча там і жити дорожче. Якось цей процес був зупинився, тепер знову почався. Перебираються в столицю щоб працювати таксистами, няньками, багато вибирається за кордон. Через це постраждало сільське господарство.

–   Розкажіть про свою родину.

–   Чоловік, Іраклій, – лікар-кардіолог. Ми разом сім років. Синові – чотири з половиною, його звати Константіне. Ми приїхали в Україну разом.  

–   Якою мовою спілкуєтеся між собою?

–   Чоловік добре володіє російською, нею й спілкуємося. Чоловік з нашою дитиною розмовляє грузинською, я  – англійською. Зараз чоловік вчить українську, англійську ще раніше почав вивчати. В Києві ми два тижні, чоловік намагається з усіма українською говорити.

–   А ви грузинську не пробували вивчити?

–   Володію на рівні А1, він у мене офіційно підтверджений. Тобто складаю елементарні речення для задоволення конкретних потреб – у магазині скупитися тощо. Грузинська – дуже складна мова.

–   Хіба у Грузії від вас  не вимагали знання грузинської?

–   Ні, я працювала за програмою, яка передбачає викладання англійською. Я на роботі всі ці роки спілкувався англійською. Потім з поваги до країни почала вивчати грузинську. Гадаю, з допомогою чоловіка й сина навчуся говорити  більш-менш пристойно.

–   Ви не побоювалися, вирушаючи в Україну з малою дитиною?

–   Трохи побоювалася. В ООН мені радили залишити рідних вдома.  Але для мене з чоловіком пріоритет – бути разом.

–   Як ви знайшли нову роботу – в українському представництві ООН?

–   Випадково. Прочитала в Інтернеті, що київський офіс ООН шукає співробітника – громадянина України, який розуміється на проблемах сталого розвитку і фінансуванні проєктів розбудови. Як багато років займаюся і економікою, і проєктами, моя спеціалізація –  не суто академічна. Запропонувала свою кандидатуру. Важко було здалеку спостерігати за тим, що відбувається в Україні.  

–   Коли з’ясувалося, що ООН не може зупинити війну, українці почали ставитися до цієї організації критично.

–   Читала про це. ООН – це величезна організація, яка з  початку була побудована за принципами консенсусу її членів (як, до речі,  і НАТО та ЄС). Тому не дивно, що діяльність багатьох може паралізувати навіть одне «гниле яблуко» (не кажучи вже про бензоколонку з ядерною бомбою). Зараз  ООН намагається зміцнити свої офіси зокрема в Україні. Я буду однією з людей, які братимуть участь у зміцненні київського офісу, зокрема що стосується питань розбудови країни, розбудови економіки, щоб у наших дітей було життя після війни, щоб люди мали куди і до чого повертатися з-за кордону.

–   Ви стільки років прожили за межами України! І  весь цей час публікуєтеся на українських літературних сайтах. Належите до Спілки письменників України. В Україні вийшла збірка ваших перекладів з французької і англійської класики.

–   Так, весь цей час підтримувала стосунки з українськими літераторами – а з близькими друзями серед них зустрічались щоразу, коли була в Україні. Публікувалася в збірках київської літстудії «Радосинь». Але, щоб влитися в якийсь великий проєкт, не було часу. Подивимося. Живу недалеко від офісу СПУ, зайду до них. Натхнення до мене завжди приходило в Україні. У рідному місті зокрема. В Україні я – як дитина в купелі. Гадаю, незабаром приїду в Кропивницький.

–   Ви бували в нашому в місті у роки, коли навчалися та працювали за кордоном?

–   І не раз. У Кропивницькому – мій дядько Володя (журналіст Володимир Бабич, – В.К.) з родиною, бабуся донедавна жива була. Багато тих, з ким я навчалася в школі, залишилися в Кропивницькому, зараз спілкуюся з ними через  Facebook. 

–   Від людей, які довго живуть на чужині, доводилося чути, що вони скучають за рідними людьми, але не за місцями.

–   Я і за місцями скучаю, бо вони – пов’язані з людьми.