Місяць тому в Кропивницькому навіки попрощалися з Миколою Ніколенком. Як і більшість наших захисників, до російського повномасштабного вторгнення він працював у цивільній сфері. Майстровитого, відповідального, його цінували на Інгульській шахті. Коли країна опинилася в біді, Микола відчув себе потрібнішим на фронті. І згодом, опинившись у пеклі війни, зізнавався дружині, що не може без бойових побратимів. Загинув 50-річним. Важка, непоправна втрата для матері, дружини, сестри, синів і ще багатьох людей, які його знали й любили.
Колюня – каже про нього Світлана Ніколенко. Вони прожили в щасливому шлюбі майже тридцять років. Народили й виховали двох дітей. Павлові нині – 28 років. Єгорові – 18. Звісно, Світлана пам’ятає початок великої війни.
– Вранці нам зателефонувала чоловікова мама: «Війна!» Ми не повірили: «Яка війна?» Увімкнули телевізор. Справді, війна. Ми – в шоці. Чоловік пішов на роботу. Увечері повернувся, каже: «Хлопці ідуть у військкомат, теж піду». Я просила не поспішати. У червні йому зателефонували з ТЦК. Наказали наступного дня прибути з речами. Зібрали ми йому рюкзак, синів шкільний знадобився. Дорогою заїхали до його мами, старший син за кермом був. Мама заплакала. Приїхали до ТЦК, попрощалися. Невдовзі Колюня зателефонував: «Не переживай, нас везуть на полігон». А як не переживати? Повезли їх в навчальний полігон на Кіровоградщині. Ми їздили туди до нього. Возили смаколики – підчеревок запечений, котлети. Колюня м’ясне полюбляв.12 серпня того ж 2022 року його відправили на Донеччину.
Кілька місяців Микола Ніколенко воював у складі 69-го окремого стрілецького батальйону. Посада – водій ПАЗа. Світлана каже, що автобус чоловікові довірили не випадково – змалку захоплювався технікою,з чотирнадцяти років їздив на мотоциклі, потім і на машині навчився. Будь-який побутовий прилад міг полагодити. До техніки його привчив батько, теж Микола, він працював токарем на Інгульській шахті. Перед великою війною, коли Ніколенка-старшого не стало, його на цій посаді замінив син, який ще в юності здобув спеціальність «технічне обслуговування верстатів з програмним управлінням та робототехнічних комплексів». Щоправда, перед тим, як стати за токарний верстат, він пройшов курси підвищення кваліфікації у Кривому Розі.
Про війну, за словами Світлани, чоловік їй багато не розповідав.
– Коли я питала, Колюня обіцяв розповісти іншим разом або переводив розмову на жарт. Про війну більше з Павлом, старшим сином говорив. Знаю, Колюня до січня 2023 року воював на Донеччині (Бахмут, Костянтинівка), брав участь у контрнаступі на Харківщині. На початку осені 2022-го зазнав незначного поранення. Того дня він приїхав ПАЗом на евакуаційну точку – забрати хлопців. Хлопці відпочивали в посадці, а Колюня ліг в автобусі на задньому сидінні, аж раптом прилетів касетний снаряд. Одному з хлопців, які в посадці були, сильно ноги посікло. Пошкодило автобус, особливо передню частину. Коля відбувся невеликими пораненнями, бо в задній частині розташувався.
Ми намагалися поспілкуватися щодня. Кожного ранку – як ритуал – телефоную йому або він мені. Кілька разів Колюню відпускали ненадовго додому. Вперше приїхав 11 листопада 2022 року, напередодні дня народження його мами. Його тоді на три чи чотири дні відпустили. Що збирається додому, мені не сказав – вирішив зробити сюрприз. І от заходить з величезним букетом. Йому завжди подобалося радувати мене квітами. На побачення до одруження приходив з квітами. А шоколадки, які були в продажу, – я їх всі скуштувала, Коля купував.
На запитання, чи змінився чоловік на війні, Світлана відповідає:
– Уже не такий спокійний був, як раніше. Зовні сильно змінився. Схуд, посивів, постарів років на десять. Казав, без своїх хлопців не може, вони йому братами стали.
Світлані відомо, що на початку 2023-го її чоловіка відправили в навчальну частину на Чернігівщину, там вивчився на механіка-водія БМП-1. Далі – служба у новоствореній 117-тій окремій важкій механізованій бригаді. Воював у Запорізькій області. Роботине, Новоданилівка.
– Я з дітьми їздила до нього наприкінці серпня 2023 року. Повезли смаколиків, оберіг. Винайняли житло в селі на три дні. Щасливі дні.
19 листопада 2023 року поспілкувалися востаннє, через відозв’язок. З пів години розмовляли. Коля саме збирався на завдання. Вранці зателефонувала йому знову, не додзвонилася: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Потім цілий день дзвонила з тим самим результатом. Кажу старшому синові: «Паша, щось мені тривожно, подзвони татовому побратимові, Ярославові». Ярослав заспокоїв: «Не переживайте, він на завданні». Я не могла заснути. У вікно билася пташка. Моя бабуся казала: це – прикмета, буде новина. Наступного дня подзвонили з частини. Телефонував Мишко, молодий хлопець: «Тьотя Свєта, дяді Колі немає. Згорів заживо у БМП». Мене й накрило. Все рухнуло. Син потім додзвонився до батькового побратима Олександра, який теж був у тій БМП і дивом вижив. Той підтвердив: Микола Ніколенко загинув – снаряд влучив у водійське місце.
Та, словами Світлани, вона ще мала надію, що чоловік – живий. Адже останків його ще не знайшли. Вона ночами шукала будь-яку згадку про Миколу в соцмережах, де публікується інформація про безвісти зниклих, полонених воїнів. А як випадала вільна хвилинка удень – знову поринала в ті мережі.
– Була впевнена, з ним нічого поганого не станеться. Не раз казала йому: «Колюня, тебе береже янгол-охоронець». 26 травня нинішнього року надія зникла. Зателефонували з поліції і повідомили: генетично-молекулярна експертиза підтвердила загибель Миколи Ніколенка. 23 червня його поховали в Кропивницькому. Приїздили два побратими. Привезли прапор 117-ї бригади, попросили поставити на могилі. Один з них, Віталій, виступив з прощальним словом на похороні, і не зміг стримати сліз. І для них, військових, це – велика втрата. Хвалять нашого Колюню. Кажуть, був відповідальний, умілий.
Світлана поділилася кількома знімками, на яких зображено Миколу, зауваживши, що йому не подобалося фотографуватися. Один з цих знімків зроблено у жовтні 2023 року, в останній день останньої відпустки Миколи.
– Ми проводжали його на війну. Наготувала йому смачненького, поклала в машину. Вийшли надвір. Стояла гарна погода. На деревах – красиве пожовкле листя. Коля курив і розмовляв з мамою, мав ще до неї заїхати, вона йому курочку запекла, пиріжків улюблених насмажила. Я сказала синові: «Сфотографуй тата. Такий красивий на сонечку». Це фото тепер – на могилі, провідую її щодня. Наробила копій, поставила вдома у видних місцях. Дивлюся на чоловіка, а він то усміхається, то задумливий, то сердитий. Питаю його: «Колюня, сердишся? Що не так? Я ж до останнього надіялася: ти десь є, живий».
Неювілейна творча зустріч