Зрозумійте мене правильно: мені подобаються безкровні й нестрашні протести, без барикад, каменів і кийків – такі собі Майдани «на мінімалках». Тільки, будь ласка, не махайте картонками, щоб можна було прочитати гасла.
Почну, за старою звичкою, з аксіоми. Як завжди, вона проста й очевидна: не можна в країні, яка веде важку й кровопролитну війну за своє існування, міняти головнокомандувачів, як автомобілі (рукавички у нас міняють рідше, ніж машини). І тим більше не можна їх міняти під тиском протестуючого натовпу. Втім, якщо комусь це дуже потрібно, то можна.
Нагадаю, з лютого 22 року президент змінював головнокомандувача ЗСУ двічі:
– 8 лютого 24 рок замість Валерія Залужного (який обіймав посаду з липня 2021 року) призначено Олександра Сирського;
– 21 липня 26 року – на зміну Сирському призначено генерал-майора Михайла Драпатого.
Упевнений, ви не забули обставини та версії відставки Залужного. Саме версії, бо заміна Сирського остаточно переконала: причини глибші, вони закладені самою структурою управління армією та способом ведення війни. Фактично у війни є три центри управління: Верховний головнокомандувач, Міністерство оборони та головнокомандувач із Генштабом. Цілком очікувано, що в процесі ручного управління мільйоном людей і мільярдними фінансовими ресурсами виникають суперечності між трьома головами нашого дракона-захисника та їхніми шиями. Образи мають властивість накопичуватися, і якщо головна голова цього вчасно не помітить і не вирішить – конфлікт неминучий.
Тому головна претензія – до керівництва країни, до президента, який допустив цей конфлікт між двома підлеглими йому топ-менеджерами до такої міри, що довелося вживати крайніх заходів.
На жаль, в українському суспільстві розуміння причин глибокої кризи в управлінні армією звелося до примітивної й хибної схеми: Федоров хоче воювати армією дронів, а Сирський – армією людей. Коли одного називають людиною майбутнього, а іншого – м’ясником, налаштувати протестуючу молодь відповідним чином дуже легко.
Зараз медіапростір переповнено аналітикою та емоціями, які підтверджують або спростовують аргументи сторін. Більшість публікацій – маніпулятивні й виконані в найкращих традиціях напівправди. Якщо ретельно проаналізувати сказане, то питання залишаться до всіх трьох сторін конфлікту.
Навіть якщо припустити, що Михайло Федоров – біла ворона в оточенні президента Зеленського, то як повірити в те, що він на посадах керівника Мінцифри, «Армії дронів» та віцепрем’єра впритул не бачив багатомільярдних зловживань у військових поставках? Кожен, хто має хоч якесь уявлення про функціонування держструктур, просто посміється над таким припущенням.
Претензій до головнокомандувача Сирського ще більше, але висловлювати їх мають право лише його колеги-генерали, а не «балакучі голови» телемарафону. Серед іншого – «бусифікація», «м’ясні штурми», злочини у ЗСУ, смерті під час навчань, масове СЗЧ та корупція у військах. Лише після війни стане можливим детальний аналіз успішних і невдалих операцій головнокомандувачів Залужного та Сирського, а поки що всім іншим краще промовчати.
Ще більше запитань до Верховного головнокомандувача, їх так багато, і вони потребують настільки термінових відповідей, що відкласти до кращих часів не можна:
– чому конфлікт між Федоровим і Сирським зайшов так далеко?
– чому він переріс у громадянський протест, чому його не врегульовано одразу ж?
– чому президент і прем’єр-міністр не беруть на себе політичну відповідальність за мобілізацію військовозобов’язаних, а перекидають її, як гарячу картоплину, то головнокомандувачу ЗСУ, то міністру оборони, то міністру МВС?
– чи переросте конфлікт Федоров-Сирський у протистояння Зеленський-Федоров і чого це може коштувати Україні?
Відповідь на останнє запитання залежить від перших трьох, але навіть зараз уже очевидно, що Буцефал не витримає двох, а тим більше трьох.
Неювілейна творча зустріч