Минулого тижня відбулася знакова та довгоочікувана подія для всіх, хто знає хоч щось про Меморіал Хащуватської трагедії, зведений на згадку про тисячу наших земляків (старих, жінок і дітей), розстріляних окупантами 16 лютого 1942 року. З неофіційним візитом на Кіровоградщину завітав Надзвичайний і Повноважний посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський.
Відтоді, як 2013 року споруджено Меморіал, тут побували тисячі людей, але будівничі та хранителі Меморіалу завжди прагнули, щоб високий статус цього пам’ятного місця підтвердив своїм візитом офіційний представник єврейської держави. Щоб на власні очі побачив і оцінив працю людей, які збудували комплекс, вклавши в нього свої душі та сили. Щоб почув, як хащуватські діти читають вірші про невинно вбитих єврейських однолітків. Як у маленькому селі в Україні бережуть пам’ять про жертв Другої світової, шанують живих і полеглих учасників війни теперішньої.
У невеликому імпровізованому мітингу з нагоди візиту Посла взяли участь міський голова Гайворона Роман Волуйко, директор Хащуватської школи Олена Вдовиченко, один із спонсорів Меморіалу Михайло Жибков, головний його будівельник Віктор Бевзенко та, звісно, учні й вчителі місцевої школи.
Олена Вдовиченко розповіла гостю про історію Хащуватого, про трагедію 1942 року, про будівництво Меморіалу та про сьогодення України, яка воює. Вона запросила поважного гостя та його колег приїжджати до Хащуватого на традиційні мітинги-реквієми та посадити у парку Пам’яті свої дерева.
Міхаель Бродський подякував усім присутнім за збереження пам’яті про жертв Голокосту та дав коротке інтерв’ю нашій газеті.
– Пане Посол, яке враження справив на вас Меморіал Хащуватської трагедії?
– Я бачив його на фото, тому більш-менш так його й уявляв. Радий, що врешті-решт, хоч і наприкінці моєї каденції, вдалося сюди приїхати. Дякую за запрошення. Меморіал дуже вражає. Це, на мою думку, дуже гідний спосіб зберегти пам’ять про понад тисячу євреїв, яких тут вбито 1942 року. В Україні, на жаль, багато таких місць, де вбивали євреїв. Найвідоміше з них – це, звісно, Бабин Яр у Києві, є такі місця в Харкові, Дніпрі, Одесі, Кривому Розі, Власівці – їх багато. Але у вашому регіоні це головний меморіал, де не просто зберігається пам’ять про тих, хто тут загинув, а й слугує для виховання молоді: сюди приходять і приїжджають школярі, тут проводять пам’ятні церемонії, і це, мабуть, найважливіше.
Вважаю, є певний символізм у тому, що й у лютому 1942 року сталася ця трагедія, і в лютому 2022 року, через 80 років, відбувся напад на Україну. І неможливо не думати про те, що тут відбувалося 80 років тому, і про те, що нині відбувається в Україні, і не згадувати в цьому контексті події Другої світової війни.
– Ще лише одне запитання. Ваш термін повноважень добігає кінця, скажіть, будь ласка, що залишиться у вашій душі, що ви будете згадувати?
– Згадуватиму багато чого. Це був дуже насичений, такий інтенсивний період, не схожий ні на що не тільки в моїй практиці – а я вже понад 20 років працюю в МЗС, – але й загалом, думаю, жоден ізраїльський дипломат за всю історію Ізраїлю не проходив такого випробування, як пройшли мої колеги та я тут, у Києві, але я ні про що не шкодую. Єдине, про що, мабуть, шкодую, – це те, що я їду, а війна досі не закінчилася. Я дуже сподівався, що це станеться. А так, спогадів назбиралося не на одну книгу, не знаю, напишу колись чи ні, але спогадів дуже багато. Найяскравіші, звісно, пов’язані з початком війни. Це справді історичні моменти, коли мені, пам’ятаю, написали: «Ти сьогодні там став частиною історії». І кожен, хто тут був, на той момент став частиною історії. Багато спогадів пов’язано й з єврейською громадою в Україні, і з пам’яттю про Голокост, і, звісно, з Бабиним Яром, де я часто бував, коли туди приїжджали офіційні гості з нашої країни.
– Дякую. Ми всі сподіваємося, що ви напишете книгу про Україну й посадите тут, на Меморіалі, своє дерево.
Неювілейна творча зустріч