Стежками старовинної Аланьї…

Героїнею нашого інтерв’ю стала відома в Кропивницькому вчителька та письменниця. Віра Володимирівна Соколова вже 34 роки викладає українську мову та літературу в НВК №26, а ще вона – Заслужений учитель України, і це високе звання підтверджують учні, говорячи, що кожен її урок – це відкриття. Проте сьогодні з Вірою Володимирівною ми говорили не про освіту, а про подорож до загадкової Туреччини…

– Пані Віро, як часто вам доводиться подорожувати?

– Подорожувати доводилося, але не так, щоб часто. Швидше регулярно: поїздки до моря і ще кудись, якщо фінанси дозволяли. А восени традиційно я зі своїми учнями екскурсувала по Україні. Я не знаю, чи полюбляю цю справу. Усе відбувається само собою. Просто інколи хочеться нових вражень, знайомств, спілкування, а інколи – спокою та тиші. Усе це можна знайти в процесі подорожування. А коли розпочинаєш шукати в житті щось нове й хороше, то воно весь час тобі його пропонує все більше й більше.

– Чому саме Туреччина?

– Ця країна завжди була цікава світові. Якщо чесно, то мені захотілося побувати в Туреччині після серіалу про Роксолану. А потім виявилося, що таке ж бажання має моя донька. Обставини цього літа так склалися, що це бажання стало можливим.

– Як брали квитки, бронювали готель? Спонтанно чи готувалися заздалегідь?

– Якось особливо я до поїздки не готувалася. Та й узагалі для мене багато було неочікуваного. Усим, що ви мене питаєте, займалася донька, періодично радячись зі своїм чоловіком. А далі я дізналася, що цього літа матиму нагоду подорожувати разом із ними. Для нас з онукою це була радість. Усе просто: допоки на твоєму шляху зустрічаються добрі люди, ще не все втрачено, а подорож – це та розкішна річ, придбавши яку, завжди багатієш.

– Чи відчули на собі під час подорожі режим карантину?

– До обставин, пов’язаних із карантином, у мене ставлення врівноважено-спокійне. Якось навчилася сприймати неминучий об’єктив як даність, котру треба зрозуміти й пережити без істерик. Тому маски в аеропорту й літаці, різного роду санітарні заходи й тому подібне мене не гнітили. Тож, благополучно всівшись в літаку, полетіли. Лайнер швидко набрав висоту. А потім якось затих. І мені здалося, що ми нікуди більше не летимо, а просто тихо пливемо між хмарами по небу. Неймовірно прекрасне відчуття! І все «карантинне» кудись безслідно щезло.

– Що перше кинулося в вічі, як прибули до країни?

– О, це питання потребує часу! Власне подорож Туреччиною почалася для мене зі споглядання в ілюмінатор, коли ми вже були над країною. Перше враження – кольори: багато білого й зеленого. Ніяк не могла зрозуміти, що то за довгі білі «ангари». Пізніше гід розповів, що то довжелезні теплиці, яких у Туреччині дуже багато. Вони криті білою плівкою, бо таким чином захищають вирощуване від палючого сонця.

Прилетіли в Анталью під вечір. Її курортна зона складається з декількох районів. Нам треба було в Аланью (це 130 км на схід від Антальї), а далі ще до готелю. Так що перша екскурсія автобусом у мене відбулася в перший же день. Гід, можливо, був уже втомленим на цей час, але від моїх «учительських» питань він пожвавішав. Наприклад, прокоментував моє питання про великі бананові плантації, дуже схожі на наші кукурудзяні поля. Вздовж дороги за містом траплялися невеличкі будиночки, де так само, як і в нас, були виставлені на продаж овочі, фрукти, сувеніри. Щоправда, було незвично, що вхід до двору без воріт, тому здавалося, що тут усе відкрите й завжди чекають на гостей.

Раз по раз за вікном миготіли високі мінарети. Таке досить щільне розташування мечетей мені стало цікавим, бо вони близько знаходилися одна від одної. І я теж дізналася від гіда, що це так звані квартальні мечеті для щоденної п’ятиразової молитви общини. І є мусала – центральна загальноміська мечеть для богослужінь у великі свята мусульман.

У містечках, які ми проїжджали, було геть майже безлюдно. Мені пояснили, що якраз день нашого приїзду співпав із днем великого свята мусульман Курбан-байрам («свято жертвоприношень»). Це дуже схоже на аврамічну релігію в християнстві. Усі ходять один до одного в гості, їдуть родинами відпочивати за місто. Це був вихідний день.

97% населення Туреччини сповідують іслам. Крім мусульман, у країні проживають грецькі, вір­менські, сирійсько-православні християни, юдеї. В Аланьї, наприклад, 5 тисяч християн. Державна мова – турецька. До речі, дивний факт – у деяких глибинних поселеннях країни до цього часу використовують для спілкування одну з найдавніших мов – арамейську! Це ж мова Ісуса Христа! У туристичних регіонах найбільш поширені англійська та російська, що значно покращувало комунікацію із місцевим населенням.

Уздовж доріг ростуть фікусові дерева, фінікові пальми, чудернацька хвоя, мандаринові, лимонні, дерева гранатів, інжиру… Найдивніше, що цитрусові були вже із дозрілими плодами, які подекуди, переспівши, просто падали на землю, де спокійно й досихали. На зупинках перед світлофором можна було, відчинивши вікно, зірвати мандаринку прямо з гілки. Ну як тут не запитати, чому так? Плодоносять по два рази на рік. Не встигаємо збирати, відповів гід.

А ще мене дивувала соковита ніжна зелень і буйноцвіття всіх рослин уздовж усієї дороги. На рослинах не було сухого бадилиння. Яскраво квітли наші чорнобривці, майори й турецькі різнокольорові олеандри. І це в країні, де влітку майже ніколи не буває дощів! А ще я ніяк не могла второпать, як разом, гармонійно вживаються гірські сосни, різні види хвойних, квітучі дерева субтропіків і фінікові пальми, які щільно тулилися одна до одної, обважнілі від китиць добірних фініків. Знову допоміг гід: «Усіма питаннями екології в нашій країні опікується президент Ердоган. Уся рослинність, усі національні парки й тому подібне знаходиться під його особистим патронатом». Стало все ясно. Більше на цю тему в мене питань не виникало. А гід продовжував: «Команди досвідчених біологів і садівників працюють у кожному місті країни». І я подумала: є чому повчитись. Не соромно й перейняти.

Заселення в готелі було швидким. А ранок почався літературно-пейзажно! Готель мав декілька басейнів, але той, що був до мого номеру ближче, – особливий. Ви тільки на хвилинку уявіть картинку: кришталевої прозорості вода, а над цією штучною водоймою – верхівки гір, на яких ліниво досипають уже порожевілі від сходу сонця хмарки. Ну як тут не згадати: «Ночевала тучка золотая на груди утёса-великана…»

– Які місця вразили найбільше?

– Побувати в усіх визначних місцях Туреччини, щоб ознайомитися із пам’ятками, – неможливо за такий короткий період. Ми вирішили поєднати свій пасивний і активний відпочинок у гірському районі Аланьї. У цій місцині класичний середземноморський клімат, спека змінюється щоразу приємним морським бризом, а цілюще гірське повітря сповнене ефірними маслами. Можливо, з цих причин ковід боїться цього місця. Тому, час від часу залишаючи ласкаве море із неймовірними відтінками води температурою +26-27 градусів за Цельсієм, ми вирушали на екскурсії, найперша з яких почалася з їдальні на другому поверсі, що під відкритим небом і з виглядом на море (30 метрів до узбережжя). Знайомство із турецькою кухнею теж було цікавим. Я знала, що в Османській імперії їжа завжди була культом, але щоб так… Про все, звичайно, не розповісти, бо це треба бачити й обов’язково скуштувати, щоб відчути. Сніданок у Туреччині – це один із найважливіших прийомів їжі. Зазвичай це білий сир, вершкове масло, оливки, яйця, свіжий хліб, овочі, мед. Завжди був бублик, щедро посипаний кунжутом (симіт). На початку трапези в обідню пору обов’язково подають турецький суп (чорба), варений на курячому бульйоні з локшиною, рисом, квасолею чи овочами, заправлений яйцем, йогуртом із лимонним соком. Мені сподобався джаджик – це щось на зразок російської окрошки, але з йогуртом і огірками. Турки – неперевершені майстри овочевих салатів. Особливе місце належить баклажанам і бобовим. Плов у турецькій кухні займає таке ж почесне місце, як і картопля в європейській. Турки їдять хліб. Традиційно – це хлібна булка з сиром, що має назву ізлеме. Ну а про солодощі!.. То це можна говорити безкінечно! Десерти в них діляться на три смачні групи: мучні блюда зі щербетом, молочні блюда та фруктові. Один із найрозповсюдженіших видів десерту – національний – це пахлава. До багатьох блюд турки традиційно подають айран (готують із йогурту). Чай вони п’ють переважно чорний і дуже міцний, розливаючи його в маленькі стаканчики, що формою нагадують тюльпан. До речі, його не заварюють, а варять у спеціальних апаратах.

Екскурсії до цікавих місць Аланьї розбавляли наш пасивний відпочинок на узбережжі Середземного моря. Одне із таких місць знаходиться у самому центрі міста, але дістатися туди не просто. Це печера Дамлаташ, яку випадково відкрили робітники, що працювали на каменоломнях, у середині ХІХ століття. Коли одного разу вибухівкою підірвали породу, то раптом відкрилися красиві види підземелля. Кольорові сталактити і сталагміти, яким уже 15 тисячоліть, – це неймовірно красиве й фантастичне видовище. Унизу печери є озеро, яке має назву «підземне і без дна». Вийшовши з печери, ми опиняємося у Грін Каньйоні (Зеленому каньйоні) серед гір Таврів. Але це не звичайний каньйон, це велика водозбірня, яку створили природа та людина. Ця водойма й територія Таврських гір, що оточує її, мають назву національного парку. По суті, це долина, штучно залита водою, яку несуть сюди 27 гірських джерел. Цей каньйон дуже полюбляють туристи: прогулянки теплоходиками серед гір, купання у смарагдових цілющих водах, а ще розкішний відпочинок у так званих плаваючих ресторанчиках, де рукою можна доторкнутися до плаваючої поруч форелі.

Фортеця Аланьї – це середньовічна споруда ХІІІ століття. Вона є символом міста, височіючи на 250-метровому узвишші острова. 7 км фортечних міцних стін, 150 башт, пребагато інших споруд і, звичайно, цитадель на самій вершині. Прямуючи фортечними дорогами, можна побачити й до цього дня діючу мечеть Сулейманіє.

Стару Аланью краще споглядати з моря. Місто комфортабельно розмістилося на горі Тавра (Мінотавра). У ньому не ведеться ніяка забудова. Здійснюється лише реставрація. Тут часто проходять зйомки фільмів на історичні теми. Найкраще можна все роздивитися, прямуючи морем до печери піратів. За легендою, пірати Аланьї ховали в ній свої човни й награбовані скарби. Печера мала вихід до тунелю, який вів до старого міста, але на сьогодні ця дорога завалена.

Можна ще багато розповісти про те, де були: острів Клеопатри, Лікійські гробниці (місцина, де служив апостол Павло в 60 р. н.е.)… Дуже хочеться згадати екскурсію до православного храму, що знаходиться високо в горах ісламської країни. Зведений він був давно на честь Святителя Георгія Побідоносця, який на молитовні прохання місцевих жителів зупинив каменепади на їхнє село й захистив від розбійників, які постійно грабували села. Пізніше на цьому місці, коли села уже й не стало, був побудований чоловічий монастир. Монахи повністю заклали камінням усі дороги, щоб ніхто не зміг приносити їм їжу. Харчувалися лише тим, що росло навколо, а воду пили із цілющих джерел, що виходили прямо зі скель. До речі, такі чудеса й до сьогодні в Аланьї очевидні: вихід джерельної води з-під каміння прямо в місті. Про це свідчать навіть назви кварталів: Трояндове джерело, Дівоче джерело та інші. У 1922 році богослужіння в храмі було припинено, але в останнє десятиліття відновлено. І що вражає: за пребагато років у країні мусульман храм не розорили, не розграбували, як це було в нас. Богослужіння в ньому відбуваються не часто, лише у великі свята, але коли ми зайшли до нього, то було таке відчуття, що служба була наче вчора. Прощалася я з цим храмом найдовше. Мовчки стояла на майданчику споглядання навпроти й говорила з храмом…

– Які особливості помітили з життя місцевого населення?

– Власне, можливо, це й не особливості, але я звернула на це увагу. Так, наприклад, під час відвідування мечеті не можна одягатися так, як хочеш або звик: голова, коліна й плечі мають бути обов’язково покриті, а взуття знімається. Не рекомендують фотографувати турецьких жінок і дітей. Це вважається образою, тому що, відповідно до ісламу, будь-яке візуальне зображення людей вважається гріховним. Хоча треба віддати належне: Туреччина – багатонаціональна й демократична країна, можна сказати, культурна столиця, де люди дотримуються не тільки віросповідання, але й тенденцій моди й стилю сучасного світу, як в одежі, так і у світоглядних позиціях у цілому.

– Як поверталися додому? Встигли скучити за батьківщиною?

– Не те щоб скучила, адже мої найрідніші були зі мною поруч, але вдома звичніше. Повернення було легким, починаючи з місць віпсектора в літаку, до самого порогу дому (це теж завдячуючи моїм дітям). Щоправда, виїхавши за Київ, ми зупинилися, зайшли до нічного кафе й серед ночі повечеряли нашими українськими стравами. Скучили за ними вельми.

– Чи є щось таке в Туреччині, що ви хотіли б аби було в Україні?

– Я мало побула й бачила, звичайно. Але з того, що я дізналася й почула, то скажу відверто: дуже хочу, аби таку повагу й шану мали в Україні від держави лікарі й учителі.

– Плануєте подорожувати далі ще? Якщо так, то де мрієте побувати?

– Ви знаєте, у мене настав такий вік, коли можна й хочеться геть усього (сміється). Трансформація, перезавантаження, пізнання, бажання бачити й відчувати – ось який час прийшов нарешті до мене. Проблемніше лише фінансово узгодити свої можливості з бажанням.

Так. Далі буде. І буде не менш цікаво. Потримаю в секреті плани. А потім зустрінемося знову, і я вам розкажу щось нове.