Маріуполь: театр дій

Театральна осінь в Кропивницькому – неабияка нагода зустрітися з режисерами українських театрів і поглянути на життя їхнім поглядом, адже ми знаємо, що театр потребує відповідного абстрагування від дійсності. Але що робити з приказкою «Весь світ театр, а ми – актори», з тим, що наше життя іноді дійсно нагадує театральну постанову, в якій є автори, режисери, актори і, вибачте на слові, масовка?

Під час Всеукраїнського Scene-Fest, який проходив у Кіровоградському академічному обласному театрі ляльок з 17 по 20 вересня, ми зустрілися з художнім керівником Першого недержавного театру Донеччини Terra-іnkognita Анатолієм Левченком.

– Ми з вами зустрічалися в Кропивницькому два роки тому, коли ви були головним режисером державного маріупольського театру й ставили осучаснену «Енеїду» Котляревського. До речі, я тоді назвав матеріал «Енеїда на фронті». Що змінилося з того часу, у вас інша посада, новий театр?

– З державного театру мене «пішли», бо я нібито не пройшов конкурс, маючи освіту магістра-спеціаліста, маючи за плечами 65 вистав, ще не поважного віку, а виграла конкурс інша претендентка, яка має заочну освіту Рівненського педагогічного інституту… Не подобається, іди до суду, ось так.

– Чи свідчить ваша історія, що в Маріуполі змінилася політична, патріотична ситуація?

– Те, що я бачу, – так. І не лише в театрі. Є така штука, що ми всі ходимо в вишиванках і з прапорами, а коли доходить до конкретних справ, системного майже нічого немає.

– Я хочу перейти від театральних справ до постанови під назвою «Життя в Маріуполі в 2014 році, окупація Маріуполя, звільнення». Хочу почути вашу думку як свідка, як мешканця, як професійного режисера. Ви були тоді в Маріуполі?

– Звичайно, я працював у театрі з 1994 року, місто майже захопили, бо там була така дивна ситуація, були ці люди на вулиці Георгієвській, це майже центр міста, вони позиціонували себе як ДНР…

– Відверто, що відчувають люди, коли місто потрапляє в руки загарбників? Як усе відбувалося?

– По-перше, воно поступово до цього йшло… Це зараз ми знаємо, що все було добре підготовлено, на рівні держави в нас був міністр оборони з російським паспортом, а в нас почалося з того, що під міськ­виконкомом почали збиратися люди з російськими прапорами, це розросталося, поліція, тоді ще міліція, стояла, нічого не робила.

– Масовки, людей на цих мітингах вистачало, обстановка для них була сприятлива?

– Так, і потім дійшло до того, що на 9 Травня відбулося захоплення міського відділу міліції, це теж майже центр міста. У нас якраз була дитяча вистава в театрі, а міліція десь за пів кварталу, ми виходили й бачили людей в спортивних штанцях, які стояли й кричали «убийцы» і таке інше, потім почалася стрілянина, пожежа.

– Повертаємося до сценарію. Мітингували-мітингували – і…

– Пару разів до них виходив мер, пропонував: давайте поговоримо, потім перестав, була активістка, наскільки я знаю, зараз вона за гратами, яка проголосила себе народним головою.

– А що відбувалося в глядацькій залі?

– У місті? Багато знайомих казали, що треба виїжджати, був жах, бо проросійський настрій був потужним, хоча, коли був славнозвісний «референдум» 12 травня, я слідкував, що навіть ДНРівська виборча комісія сказала, що в Маріуполі проголосувало менше 20 відсотків.

– У Маріуполі теж працювали ці виборчі дільниці?

– Працювали, так. Більшість, слава Богу, не відкрилися, але по трьох райвиконкомах члени виборчих дільниць працювали, стояли величезні черги, я їх бачив власними очима.

– А як розгорталося дійство далі, перехід у силову фазу?

– Весь квітень-травень пройшов у нас під знаком чуток, тобто в трамваях, маршрутках: «Прячьте детей, будут забирать в армию», «Будет зачистка города СБУшниками», «Войска введут» – кожного ранку! Я проводжу репетицію, народна артистка забігає й кричить, що треба всім ховатися, бо буде зачистка.

– Скільки часу місто було захоплене, тобто, були змінені декорації?

– Десь з квітня по 13 липня.

– Що в цей час відбувалося, якісь репресії, активність окупантів?

– А нічого не відбувалося.

– Я до чого запитую – не страшно було людям з проукраїнською позицією, бо в Криму та окупованому Донбасі таких людей почали відловлювати зразу ж?

– Тут бачите як? Формально існувала українська влада, і нічого формально не відбувалося. Вони казали, що хочуть передачі їм влади мирним шляхом, до них кілька разів на переговори ходив міський голова й казав: «Давайте порешаем мирно, никто не оспаривает референдум», правда, за рік цей же мер говорив: це терористична організація, шановні. Формально якби нічого не було, але місяць, навіть більше, усі розуміли, що це якесь безвладдя. Потім кілька людей при посадах, голови громадських організацій, поважні люди, ректор інституту підписали з цими людьми меморандум (підняв вгору вказівний палець. – Авт.) про сприяння, мир і таке інше.

– Фактично це була спроба легітимізувати цей сепаратистський рух?

– Так, зараз коли питають, чому підписанти якщо й не осуджені, але працюють на своїх посадах, це подають не як співробітництво, а як намагання уникнути чогось там.

– Тобто ніякого терору до населення загарбники не проводили, чи щось було?

– Ні, але було пара спроб, бо шахраї – вони і є шахраї. Вони наїжджали на місцевий бізнес, щоб ті, як вони кажуть, «отстёгивали». Була навіть така цікава історія: є двоє братів, у яких ритуальний бізнес, а в Маріуполі друге за розмірами в Європі кладовище, бізнес, розумієте, солідний. Сепаратисти наїхали, давайте, кажуть, нам гроші. Ці брати, якогось східного походження, не злякалися, прив’язали до автівки найкращу труну й возили вулицею.

– Біля штабу сепаратистів?

– Так, на труні було написано, типу, ми вам зараз дамо грошей.

– Цікаво, про це ніхто в Україні не розповідав.

– Були спроби на когось наїхати, але збройного терору як такого не було, бо відбулося звільнення.

– Вони якби не укорінилися, спалили міліцію й була спроба захоплення військової частини. Це ж не поза сценарієм?

– Це, як ми зараз знаємо, була спроба захоплення військової частини, ніби неорганізованим натовпом, хоча схоже на репетицію.

– Якби вийшло, то… У Криму так починали анексію, із захоплення натовпом військових об’єктів?

– Схоже, але захоплення міліції – це була вже конкретна спланована терористична операція чи, як ви кажете, постанова, і не лише активістами ДНР.

– Але й професійними акторами?

– Засланими людьми зі спорядженням, у військовій формі, зі зброєю, які заздалегідь, за півтори доби, підготували та зайняли вогневі позиції на будівлях, підготували сектори обстрілу. Вони знали, що в цей день майже вся верхівка міліції збереться на нараду, тобто був кріт. Там вже була серйозна підготовка, і з того часу почалася якась така активна фаза протистояння, напруги.

– У чому це проявлялося?

– По вечорам машин у місті вже не було, біля 20 години виходиш – а центр міста порожній. Почали закриватися кафе, магазини й таке інше, бо після 9 Травня пройшло стихійне мародерство.

– Цього по телевізору не транслювали, що це?

– Грабували не лише магазини зброї, а просто продуктові магазини, холодильники з пивом, які стояли на вулиці.

– Це міг робити будь-хто?

– Будь-хто, тобто почалося таке свавілля, або беспредєл, місцева міліція майже не протидіяла. Але з’явилися патрулі – два роботяги з заводу та один міліціонер, типу, народна дружина.

– Було відчуття, що п’єса має дійти до якоїсь розв’язки?

– Зрозуміло, відчували, що має повернути або в той, або в інший бік, причому все коментувалося на рівні чуток, прочитати десь щось офіційне – його просто не було, і на будь-які факти виникало безліч чуток: то кажуть, що українські військові на базарі воюють між собою, то ще щось.

– А як поводилися місцеві ЗМІ? Як коментували, як аналізували й висвітлювали?

– Прикро, але незалежних ЗМІ на той час майже не було, а місцева газета «Приазовский рабочий» або нічого не писала, або щось про праворадикалів. Редактор газети, царство небесне, якого пізніше запрошували до поліції чи СБУ на допити, ходив туди у вишиванці. Прямо ця газета, звичайно, ні до чого не закликала, але я пам’ятаю ці статті про радикальних націоналістів, Правий сектор і щось подібне.

– А що було з постачанням, чи були моменти паніки, ажіотажної скупки товарів?

– Було, було, звичайно, було. Коли захопили Донецьк, то десь тижнів два були проблеми, доки люди не зрозуміли, що доставку можна організувати через Запоріжжя, бо товари до цього завозили залізницею в Донецьк, а звідти вже фурами, бо була пряма дорога, і так далі. То були проблеми, як зазвичай (сміється) – сірники, мило…

– Класика жанру – туалетний папір…

– Так, але й картопля зникала, і «купуйте курятину, бо завтра її вже не буде», і такі чутки були, що це українська влада забороняє завозити продукти, щоб ми всі тут виздихали, було й таке…

– Я запитав про місцеву пресу взагалі, а ось пропагандистська преса, ДНРівська чи російська, антиукраїнська пропаганда як працювала?

– Зараз її чомусь більше в Фейс­буці, чим тоді, вона була, але де? Вона була на парканах, вона була на моєму під’їзді, бо навіть запрошеннями на референдум були обклеєні всі паркани і під’їзди. Оголошення: «Не робіть те й те, не йдіть на службу в українську армію, ховайте своїх дітей» – безліч таких оголошень.

– Ситуація, врешті-решт, розв’язалася, коли українська армія захопила штаб сепаратистів? Як це було?

– Боюсь помилитися, їх було кілька десятків і військових, і добровольців з «Азову», який лише почав формуватися, і батальйон «Дніпро», – по 10-15 чоловік, навіть люди з воєнізованих структур Ляшка там були.

– Вони взяли той штаб зі стріляниною?

– Так, знаю, що загиблих з нашого боку, слава Богу, не було, були взяті в полон сепаратисти. Був один вуличний бій, це майже в центрі міста вуличка, її заблокували, і там все відбулося.

– А оце відоме відео з українським бронетранспортером, який на шаленій швидкості зніс барикаду в центрі? Сепаратисти почали зводити барикади?

– Це була барикада біля міськ­виконкому, це якраз 9 травня й було, тоді пішли заклики зводити барикади, ніби українські військові захоплюють місто. І цей БТР – чи не єдиний, який зміг прийти на допомогу відділенню міліції. Він обстріляв приміщення, бо я розумію, що хтось з приміщення їм повідомив: «Нас на першому поверсі немає, вогонь». І він повертався назад, потім перелітав цю барикаду.

– На відеотрансляції видно, що натовп на вулиці матюкав цей БТР, кричали: укропи йдуть? Тобто частина глядачів була готова підтримати проросійський сценарій, і якби не оця військова операція, яка остудила гарячі голови, усе могло закінчитися інакше?

– Так. До речі, водій цього БТРа нарешті був нагороджений в цьому році.

– Пане Анатолію, пройшло 7 років, як зараз живеться в Маріуполі? По вашій персоні можна сказати, що точковий реванш таки відбувся: театр, патріот, головреж – і звільнили?

– Це помітно не лише в мистец­тві. Якщо в 15-му чи 16-му роках це не можна було собі уявити, то зараз можна почути що завгодно. Коли навесні відбувалося навчання російських військ біля українських кордонів, то місцева блогерка запитувала, а глядачі, як ви кажете, тобто перехожі, спокійно в камеру відповідали. Одна жіночка каже: «Та вы что, Путин не будет нападать, ему же нужны наши заводы и пароходы». Хтось виклав це в мережу, а на зауваження кажуть: «А у нас свобода слова».

– Це зараз, у ці дні?

– Так. Вони роблять свою справу, усе це є, саме тому, що в нас вільна країна, кажуть:«Не затыкайте нам рот», але явного антиукраїнського посилу немає, бо навіть бабці розуміють, що це вже стаття.

– Ми нічого не сказали про оборону Маріуполя, за яку треба давати іменні медалі, коли металургійні підприємства, та ж «Азовсталь», надали на оборону металопрокат для укріплення позицій ЗСУ, поставили протитанкові їжаки?

– Це було, але й патріотично налаштовані маріупольці зробили свою справу, тому що в 14-му році виходили, бралися за руки, і створили навколо міста два кола, виходили з прапорами й казали агресорам, що ми не хочемо тут сепаратизму. Потім до нас приєднався і мер міста, і колишній губернатор Тарута теж ставав з людьми.

– Щодо Тарути, а з ним працював і колишній губернатор Кіровоградщини Андрій Ніколаєнко, вони свою роботу зробили, організували, мобілізували, акумулювали ресурси.

– Так, це було зроблено, а ще посланий меседж окупантам, які за цим слідкують, що вас тут не підтримують. Стався перелом, бо коли мітинг біля міськвиконкому кричав: «Путин, прийди», там патріотів не було. Але коли стався перелом, то учасники проросійських мітингів вже не кричали «Россия, прийди», такого вже не було.

– Момент обстрілу Маріуполя, який це район?

– Це східна околиця, аж за «Азовсталлю», шлях на Новоазовськ, це крайній масив багатоповерхівок.

– А як такий поворот сюжету, тобто обстріл, сприйняли в місті?

– І досі є люди, які кажуть, що це зробили українські військові, хоча є беззаперечні докази, що снаряди вісімками (малює рукою «вісімку») не літають. Є відеодокази, як сепаратисти підвозили артилерію, але отак.

– А чи багатьох за цей злочин засудили?

– Одного наводчика чи корегувальника засудили, але доки йшло слідство, він свій термін відбув, це років 2 тому, мешкав у приватному секторі, але наступного дня люди прийшли під двір, розписали паркан, і знаю, що він виїхав.

– Зараз Маріуполь – фронтове місто?

– Знаєте, якось дивно виходить. По-перше, зроблена потужна оборона, я сам бачив, ми виїздили в військові частини з виставами, а по-друге, меседж правильний, показати, що місто біля самої лінії зіткнення живе українським життям, у нас проходить ціла серія фестивалів, показуємо, що ми не боїмося.

– Разом з цим, відчувається, що поряд фронт, скільки до нього кілометрів?

– 20 кілометрів.

– Для сучасної артилерії – буквально поряд, страшно?

– По собі скажу, людина – така істота, що до всього звикає. Єдине, що хочу сказати, в 14-му році поява військових викликала неадекватну реакцію, їх багато хто не сприймав, а зараз усе навпаки, причому військові принесли на вулиці багато української мови, бо вони з усіх регіонів. Для мене в 13-14-х роках було просто неможливо почути на вулиці українську, коли ти казав в магазині «будь ласка, дякую», то пів магазина оберталися з цікавості «Что это такое?», а зараз українська сприймається нормально.

– А як щодо молодих глядачів?

– Старше покоління теж різне, у цьому році день звільнення був дуже потужним, бо люди відчули, що потрібно вийти. Відчули, що треба знов нагадувати, що ми тут є, ми тут живемо, вийшли. Молодь теж різна, до того ж діти 13-14-го року вже підросли, і багато хто сприймає все правильно, що це їхня країна.