От на яку зустріч не очікував у цьому густонаселеному районі Кропивницького, так це на ціле стадо кіз, яке спокійно пересувалося тротуаром вулиці Яновського, неподалік Критого ринку. За козами йшла бабуся в синьому дощовику, а дійшовши до воріт приватного будинку, сіла на стілець і дивилася на кіз. Чому б і не поговорити?
Хазяйкою кіз виявилася Валентина Іванівна, усміхнена бабуся з добрими очима:
– Це мої. Кізочок у мене шестеро. Усіх знаю, аякже. Такі вредні. Ось зараз двинуть через дорогу на той бік вулиці, каштани збирати.
– А хто їх переводить через дорогу, де стільки транспорту? Собачка?
– Найда? (Біля нас крутиться маленьке собача.) Ні, та вони й самі знають дорогу, аж біжать. Вони переходити дорогу вміють добре, вони в мене такі вчені! Усе знають, кого як звати, знають. Усе! Відгукуються, якщо кличу. Тут п’ятеро кізочок і один козлик.
– Головний, значить, у них. Як звати?
– Сірожка!
– Оце ви придумали, бо й мене так звати. А давно тримаєте таке стадо?
– З 1985 року. Колись було більше.
(У цей час перша коза пішла через дорогу, за нею інші. Машини зупинилися, пропускаючи тварин.)
– Валентино Іванівно, не боїтеся, що кози бігають через дорогу?
– Та хай ідуть, вони за вожаком.
– За Сірожкою?
– Ні, це коза, вона в них старша. Кози тримаю, бо колись діти були маленькі, часто хворіли, треба було молочко. Спочатку одну кізочку купила, вона привела троє козенят, так і пішло. Бувало в мене й по 30 штук, ось у цьому дворі. Тримала в сараї, як і зараз, взимку купувала сіно.
– Зараз теж немало, шестеро. Що вони вам дають?
– А нічого, вони кітні зараз. Тому тільки пасу, гуляю з ними, вони люблять гуляти.
– Оце по асфальту так і гуляєте, а кудись подалі в поле, ні?
– По асфальту гуляємо, а де ж іще? Я не можу далеко ходити, у мене дуже болять ноги. Раніше ходила аж до річки, до Сугоклеї. А зараз – ні. Молочка, коли не кітні, дають потроху, вони простячки в мене. Ми молоко не продаємо, самі п’ємо, у мене 5 дітей, 9 онуків, п’ятеро правнучат.
– О, та у вас роботи вистачає. А діти й онуки допомагають?
– Аякже. Я колись робила на радіозаводі в клубі, тепер з ними, ось. І собачка мені допомагає – Найда. Найдуся, йди сюди, вона не трогає, не бійтеся.
– А кіз як звати?
– Сірожка, Марта, Сніжанка, Леся – усі з іменами, коли гукаю, біжать до мене.
– А що вони люблять їсти?
– Каштани люблять збирати, ото за ними й ходять на той бік. З ними не нудно (посміхнулася).
Кози, дійсно, дружно перейшли на другий бік вулиці й почали пастися під каштанами, які ростуть на газоні між тротуаром і проїжджою частиною. На пролітаючі повз них авто уваги не звертали, правда, і на дорогу не виходили, добре знають безпечну зону. Але тільки вони надумали заглянути в палісадник біля приватної садиби, їх звідти не дуже чемно попросили. Кажуть, що кози смітять на тротуарі, хоча насправді вони прикрашають сірі асфальтові нетрі обласного центру…
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...