Операція «фальсифікація»

13:36
2562
views

Полк письменників на Кіровоградщині збільшився ще на одного літератора – ним став колишній народний депутат України Олександр Горбунов, чиє ім’я стоїть першим на обкладинці книжки про перейменування Кіровограда в Кропивницький. Другий автор – Ольга Кирилюк, одна з найактивніших учасниць процесу перейменування, доцент Центральноукраїнського педуніверситету ім. Винниченка. Ну, і щоб закінчити знайомство з авторським колективом, зазначимо, що редактором значиться один з лідерів течії «за українську назву», історик і викладач Інституту післядипломної підготовки вчителів ім. Сухомлинського Юрій Митрофаненко. Книжка називається «Кропивницький: операція декомунізація», з уточненням – публіцистика.

Без перебільшення, перейменування міста – це подія, яку потрібно вивчати та досліджувати, і найкраще це могли б зробити історики, причому рівновіддалені від ідеології та безпосередньої участі, тобто – об’єктивні. У нашому випадку все трішечки не так, автори та редактор не просто безпосередні учасники, а, можна сказати, ідеологи й натхненники «будьякоїназвитількинеєлисаветград», тому ми могли стати й Івано-Мазепинськом (нічого проти цього діяча не маю). Бо, як сказав пан редактор у передмові: «На зміну назви впливали випадкові чинники… до того ж, не все вирішувалося на місцевому рівні». Він абсолютно правильно це стверджує, бо дійсно, все вирішилося в кулуарах Верховної Ради, якій було все одно, як буде називатися місто з 250-річною історією. Тому все вирішила змова кількох чоловік, які знехтували думкою мешканців самого міста. Зазначимо, що автори цілком поділяють саме такий шлях зміни назви й всіляко його відстоюють, тому про об’єктивність книги говорити важко, якщо взагалі можливо. Мабуть, для когось це лише технологія, хоча для когось – і віра.

До переваг видання віднесемо практично хронологічну послідовність викладення «історії перейменувального питання», але, знову ж таки, потрібно робити поправку на позицію авторів, які інтерпретують все на свій лад. Наприклад, результати референдуму двохтисячного року вони називають «нищівною поразкою єлисаветградців», хоча таке твердження достатньо сумнівне, бо за Єлисаветград тоді висловилося 30% учасників, а ще третина якось не визначилася.

Втім, предметом «маніпуляції з цифрами» наші викладачі оволоділи досконало. Результати опитування, проведеного в 2015-му році, яке автори іменують не інакше, як «Псевдореферендум і квазіопитування» на стор. 64 подаються так: «кількість виборців у м. Кіровограді – 191 913, у виборах взяли участь 83 459, в опитуванні – лише 45 863. За назву Єлисаветград проголосувало лише 35 тисяч чоловік, 18,3% від загальної кількості виборців. Отже, фактично проти повернення назви місту Єлисаветград – 81,7 % містян». Зауважте, що йдеться навіть не про виборців, а про всіх мешканців міста взагалі, і таких нехитрих маніпуляцій, фальшування та дивних інтерпретацій подій вистачає чи не на кожній сторінці.

Звичайно, мене теж можуть зарахувати до прихильників історичної назви (автори вживають слово істЕричної) і звинувати в упередженому ставленні до самої книжки, але ж у даному випадку ми лише розповідаємо про те, що пишуть автори, і те, як воно було насправді. Автори продовжуть стверджувати, що назва «Кропивницький» об’єднала місто, вірніше, проукраїнські сили, але насправді «операція фальсифікація» розділила місто на прихильників демократичних засад розбудови України та агресивну меншість, яка присвоїла право називатися українськими патріотами. Виходячи з цього, автори виставляють себе борцями за Україну, а всіх інших записують у вороги української державності, сепаратисти й тому подібне. Тому вони ідеалізують свій табір і всіляко принижують опонентів, тому вони подають факти так, як вигідно їм, або не згадують зовсім. До речі, у книжці чи не вперше вказано прізвище колишнього народного депутата Березкіна як одного з фінансистів течії «проти Єлисаветграда», правда, в скромній графі «підтримка», де згадано й самого Горбунова.

Взагалі, якщо полемізувати з авторами, то доведеться зупинятися на кожній сторінці й на кожному твердженні, настільки цинічно не враховується справжній стан речей і підтасовуються чи не помічаються факти. Зупинимося лише на знаменитому мітинзі в підтримку Єлисаветграда, який фактично зірвали активісти, переважно учасники АТО, очолювані Ігорем Козубом. Автори стверджують, що на площі перед міською радою було здебільшого «звезено» близько 500 осіб і взагалі, більшість складали проімперські бабусі з іконами, які нібито ображали учасників АТО. Насправді людей було в кілька разів більше, і це були проукраїнські громадяни, а якщо когось і назвали «зрадником», то саме Козуба, який провокував людей вигуками «Путін, прийди» та виривав мікрофони.

Коли пишуть такі книги, то, вочевидь, ставлять перед собою якусь мету. Наприклад, застовбити за автором місце лідера політичного чи громадського руху напередодні виборів. Або вибудувати лінію захисту під час якогось майбутньго судового процесу. Або активізувати розкол у суспільстві, бо можна було обійтися без перекручень і численних образ на адресу вже колишніх опонентів. А може, нічого такого, просто залишилися гроші, які не встигли «профестивалити»?

Все може бути, окрім правди й бажання толерантного спілкування. До речі, навіть при перших згадках про книжку в соцмережах на адресу журналістів і взагалі опонентів назви Кропивницький почали лунати такі погрози та образи, яких не було навіть у часи активної фази подій, описаних у книжці. І найогидніше те, що автори книжки це неподобство «лайкають», тобто схвалюють. Мабуть, для них час для неупередженого погляду на історичні події ще не настав, та й навряд чи настане, а без чесної історії Україну не збудуєш.