«Щоб спілкуватися з народом, поетові потрібно лише слово»

14:30
747
views

Цьогоріч 19 березня виповнилося 90 років Ліні Костенко – поетесі, яку по праву можна назвати культовою. А ще її називають совістю нації, моральним орієнтиром, до неї, як до справжнього еталона українськості, нація звертається у часи складних випробувань. Таким, без сумніву, є наш час – час боротьби за власну ідентичність, за людську гідність, за честь, справедливість, а головне – за свободу бути українцями й жити у власній державі, на своїй землі.

У темні часи яскравими орієнтирами залишаються світлі люди. Такою є Ліна Костенко – Людина, Поетеса, Українка, Жінка. Свою книгу про Ліну Костенко відомий критик і літературознавець Іван Дзюба назвав так – «Є поети для епох». Справді, творчість Ліни Костенко охоплює сім десятиліть – чим не ціла епоха життя народу? З її словом, з її художніми образами зростало не одне покоління українців. Її поезія об’єднала різні вікові групи, бо ж молоді люди, юнаки й дівчата, тридцятилітні й сорокалітні люди, люди старшого віку читають твори Ліни Костенко, коли потребують розради, мудрого слова або просто хочуть відчути дух високої літератури, яка промовляє до їхньої душі.

У чому секрет таланту Ліни Костенко? Якою дивовижною магією наділене її слово, яке поцілює в серце кожного, хто бере збірку її поезій, читає її історичні романи у віршах чи прозу? Це питання, вочевидь, буде досліджувати не одне покоління літературознавців. Я ж пропоную відправитися в мандрівку по поетичному світу Ліни Костенко й пошукати власні відповіді та ключі до цієї таємниці.

Ліна Костенко – живий класик, і, здавалося б, її біографія має бути надзвичайно змістовною, сповненою різноманітних фактів, цікавих історій. Але тут стикаємося з парадоксом: поетеса чи не найбільш «засекречений об’єкт» нашої літератури. У довідниках, енциклопедіях, статтях шкільних чи вузівських підручників зустрінемо скупі відомості на зразок: народилася в родині вчителів, батько був поліглотом, мав енциклопедичні знання з різних предметів, був репресований. А за цими фактами – історія становлення поетеси, котра вражає культурою думання, культурою почуттів, цілісністю характеру, критичністю й трагізмом світосприймання.

Завдяки Оксані Пахльовській – доньці письменниці, котра «спокусила» маму на спогади, та Іванові Дзюбі сьогодні маємо хай скупі, але цікаві спалахи-враження, спогади Ліни Костенко.

Вона народилася в Ржищеві у 1930 році, хоча родина проживала в Києві. Часи були складні, тому мати Ліни приїхала народжувати на малу батьківщину.

Поетеса називає місцем свого дитинства Труханів острів. Вона створила романтичний образ цього місця:

Я виросла у Київській Венеції.

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кіотики.

А повінь заливала верболози

По саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело!

Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися зі школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені гондоли.

Навряд чи тоді рідні знали, що народилася незвичайна дівчинка, але батько Василь точно знав. Бо коли його, українського інтелігента, вчителя прийшли заарештовувати й попросили показати, де він переховує зброю, то він кивнув на колиску, в якій спала донька: «Он де моя зброя!» Ті слова стали пророчими, бо в українську літературу та культуру прийшла справжня жінка-лицар, духовна зброя нації — Ліна Костенко.

Життєві інститути Ліни Костенко почалися рано: її виховувала бабуся, мама й мамині кузини, які навчили дівчинку читати в чотири роки, заохотили до вивчення філософії Дідро й Руссо, психоаналізу Фройда, романів італійського письменника д’Аннунціо. Навряд чи з того щось запам’ятовувалося, але все те змушувало замислюватися, формувало особливий «рентгенівський» погляд на життя, яким відрізняється Ліна Костенко.

Цю свою здатність вона описує так: «Коли люди проходять повз факти, я проходжу крізь них». У неї сформувався особливий критичний погляд на світ і на людей, уміння бачити сутність речей і явищ, сформувався моральний приціл, який не збився, незважаючи на тиск влади, життєві перипетії.

Ліна Костенко – це взірець твердого характеру, волі, нонконформізму, інтелектуалізму, духовної цілісності та непохитності. Звідки це все? Ліна Костенко, розповідаючи про батька, говорила, що то був надзвичайно здібний, талановитий чоловік, блискуче грав у шахи, був гострий на слово й ненавидів більшовицьку владу, яка нищила головне в людині – її гідність. Бути непохитним у своїх переконаннях, критично ставитися до всього й залишатися внутрішньо вільною людиною – те, що успадкувала Ліна Костенко від батька.

Життя неодноразово перевірятиме ці її якості. Тут і часи чорних репресій українського шістдесятництва, коли для багатьох настав час вибору – скоритися й піти на угоду з владою, стати дисидентом і кинути виклик системі чи піти у внутрішню еміграцію. У 1960-х роках Костенко вибрала останній спосіб супротиву тоталітаризмові: вона на довгих 16 років залишає літературне поле – її не друкують, але вона продовжує писати. Потім настали часи послаблення режиму, а згодом повстала незалежна Україна, але Ліна Костенко трималася осторонь політичних процесів. Вона свідомо дистанціювалася від усіх державних мужів, політиків, чиновників від культури.

Показовим є те, що жодної нагороди від уже української влади Ліна Костенко не прийняла. У 2005 році вона відмовилася прийняти звання Героя України від Віктора Ющенка. Президент не прийняв відмову й вирішив вручити відзнаку особисто в неофіційній обстановці. До квартири Костенко прислали хлопця з прес-служби президента, щоб влаштувати візит, але вона йому не відкрила. Пізніше сказала, що він працює на спецслужби, а таких вона відчуває інтуїтивно. І це було справді так, причому працював він на російські спецслужби. Двері поетеса відкрила тільки Ющенкові, але «брязкальця» чи «політичну біжутерію», як сама назвала нагороду, приймати відмовилася. «Щоб спілкуватися с народом, поетові потрібно лише слово», — заявила вона.

Подальша політична суєта в Україні у Костенко викликала тільки відразу, хіба що світлим моментом в нашій «ночі бездержавності» став Майдан, але й до нього у поетки були свої претензії. Крилатою стала її фраза про чергові вибори президентів в Україні: «Не можна вибрати з нікого».

Костенко воліє лишатися непублічною особою, а промовляти до людей віршами. Вони різні, але джерело в них єдине  – трагічне світосприйняття, з якого народжується філософське осягнення буття. Це унікальна здібність, якою наділені геніальні митці.

Швейцарський психоаналітик, учень і опонент Фройда Юнг спробував розгадати та пояснити дивовижне вміння деяких митців створювати такі образи й підбирати такі слова, які не просто запам’ятовуються, а западають у душу. Він сформулював теорію колективного несвідомого – особливого образного коду, котрий збуджує наше свідоме та підсвідоме, нашу уяву й фантазію. Саме такими образами-словами геніальні митці промовляються до наших душ.

Переконайтеся самі – у збірці Ліни Костенко «Вітрила» (1958) є такий вірш:

Відколосилась щедро нива,

Сонце пішло далеко від нив…

Закохані люди дуже вродливі,

Милий, чому ти не дуже вродливий?

Що загадкового в цій поезії? Звичайні, дехто б сказав, простенькі образи, але вірш дивує проникливістю, спостережливістю й трагічністю. У чотирьох рядках про розбите серце та незреалізоване кохання – мільйони історій про трагічну любов, несповнене життя. Масштабність мислення, уміння вловлювати тонкі психологічні нюанси (закохані люди – вродливі, бо ж справді, ті, хто кохає, ніби розцвітають зсередини, наповнюються радістю, сповнені сил, енергії – вони втілення самого життя) й одночасно торкатися інтимного, потаємного для кожної людини – особливий дар, яким наділена Ліна Костенко.

Любов – це джерело, осердя поезії Ліни Костенко. Є в неї інтимна лірика, яка демонструє силу почуття цієї жінки, здатність любити віддано й палко, нестримано й жагуче:

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно

Чекати голосу твого.

Про особисте життя Ліни Костенко мало що відомо: була двічі одружена. З першим чоловіком прозаїком Єжи Ян Пахльовським познайомилася в Літературному інституті в Москві, куди вступила, не закінчивши київський педагогічний інститут. Одночасно з Ліною Костенко там навчалися Фазіль Іскандер, Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц, Анатолій Кузнєцов.

Радянська влада забороняла одруження з іноземцями, але з 1954 року цю заборону зняли, і Ліна Костенко та Єжи Пахльовський стали подружжям. Через два роки народилася донька – Оксана Пахльовська, проте невдовзі подружжя розпалося: Єжи (помер у 2012 році) не міг залишити Польщу, а Ліна — Україну.

У 1963 році у розпал наступу на українське шістдесятництво, в час, коли Костенко перестають публікувати, поетка зустріла своє друге кохання – Василя Цвіркунова. Їй – 33 роки, йому – 46. Цвіркунов пройшов війну, став інвалідом (втратив ногу), у мирний час працював вчителем, потім – директором Київської кіностудії ім. О.Довженка, після захисту кандидатської дисертації – старшим науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського.

Разом з молодою дружиною на старому «Запорожці» він об’їздив усю Україну – показував красу та велич Батьківщини. У цьому шлюбі народився син Василь. Цвіркунову й Костенко довелося пережити смугу репресій: набір її збірки «Княжа гора» в 1972-му був розсипаний, він став безробітним, доводилося навіть голодувати, але подружжя трималося разом до 2000 року. Тоді Василь відійшов у небуття (перед цим пережив кілька інсультів і був прикутий до ліжка, але тримався, як справжній лицар).

Любов у творах Ліни Костенко – найвища цінність. Вона закохувалася й зваблювала дивовижних по силі духу, розумних чоловіків-аристократів. Микола Руденко, Аркадій Добровольський були  зачаровані Ліною Костенко. Кожен з них мав свою історію таємної закоханості в цю дивовижну жінку. Тож не дивно, що психологія кохання – окрема сторінка лірики Ліни Костенко.

У поетеси є ще один мистецький секрет: у її творах естетичне завжди пов’язане з етичним – морально досконалим, взірцевим, цілісним.

Вона вміє показати красу простих речей, щирих емоцій, почуттів і переживань. І, мабуть, саме це возвеличення щирості в часи химер і штучних цінностей так приваблює сучасного читача:

Скупе, аж біле сонце над полями,

Вдягає хлопець шапку на бігу,

Мигтять в очах чотири чорні плями –

рябенький пес на білому снігу…

 

А я дивлюсь, а я чомусь радію,

Моя душа від поля до небес,

А, власне, справді… теж мені подія…

Сніги, і хлопчик, і рябенький пес…

Уважні читачі помітили графічність образів: авторка використовує чорні і білі барви, щоб створити образну картину. Чому так? Мабуть, для цієї картини не потрібні кольори. Вони тільки заважали б побачити те, що є природним і справжнім.

Але часто авторка вибирає чорно-білі кольори, щоб передати трагедію життя – здеформований людиною прекрасний світ природи. Людина відбирає у неї життя – позбавляє кольорів, перетворює на чорно-білий фотознімок минулого:

Чорні верби над ставом. Білий вечір води.

Зірка впала кристалом на самотні сади.

 

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,

як в часи мезозою серед  первісних пущ.

 

Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.

Динозаври іржаві пасуться в траві.

 

Як невидимий ящір, кігті  випустив дріт,

І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.

Така візія сучасного стану людської цивілізації зародилася у Ліни Костенко під час чергової експедиції в Чорнобильську зону. Чорнобиль – особистий біль поетки, це трагедія понівеченої людством природи. Чорнобиль, на думку Ліни Костенко, – пряме свідчення втрати людиною духовного, до чого призвела втрата моральних і ціннісних орієнтирів.

Інтелектуалка, аристократка духу, Ліна Костенко з іронією спостерігає за тим балаганом чи цирком, у який перетворився світ – світ, у якому розум, почуття, життя стає розмінною монетою, де все купується й продається. Навіть диявол дивується тому, як швидко нікчемніють душі людей, бо звик працювати з більш складним матеріалом:

Сидить диявол десь на Гіндукуші,

Вивчає звідти всяку Божу твар,

Питає: – Гей! Почім сьогодні душі?

Чому такий неякісний товар?

 

У передгір’ї зріють виногрона,

Колиску моря вітер колихнув.

— Во врем’я оно, о, во врем’я оно!

сказав диявол і чомусь зітхнув!

Проблемі духовного вирождення, зниження загальної культури спілкування, взаємин, стосунків присвячена значна частина творів останніх збірок Ліни Костенко – «Річка Геракліта» і «Мадонна перехресть». Особливо щемливою є тема України, яка в черговий раз опинилася на історичному розпутті та знову мусить боротися то з ворогами зовнішніми, то з ворогами внутрішніми. Людина тягнеться до світла й чистоти, але «хруни, хряки й вожді» опускають її донизу і:

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

А про драму сьогодення поетка сказала так:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

Останні роки Ліна Костенко спілкується зі світом тільки через Інтернет. Проте, незважаючи на поважний вік, поетеса залишається в авангарді української культури, української літератури. На своїй сторінці Facebook її видавець Іван Малкович повідомив напередодні ювілею письменниці, що Ліна Костенко завершила роботу над новим художнім твором про еволюцію й деградацію Російської імперії, подану крізь призму доль відомих українців, а також над книгою мемуарів. Окрім того, готова нова книжка поезій Ліни Костенко. Тож на читачів чекають нові цікаві занурення в її інтелектуальний і поетичний світ.

Оксана Гольник, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української та зарубіжної літератури ЦДПУ імені Володимира Винниченка.