«Велюровий кіт» – це сам Андрій Ліпатов…»

14:08
601
views

У художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна стартує бієнале наївного мистецтва та мистецтва примітивізму «Велюровий кіт», присвячене видатному художнику, який жив у нашому місті, Андрію Ліпатову.

Детальніше про подію та можливість участі в ній, а також спогадами про Андрія Ліпатова з журналісткою «УЦ» поділився провідний науковий співробітник, заслужений художник України Андрій Надєждін.

– Ідея провести бієнале наївного мистецтва та мистецтва примітивізму прийшла до нас колективно. Ми в різний спосіб хотіли увічнити пам’ять про дійсно унікального художника українського мистецтва наїву Андрія Ліпатова.

До речі, художник наївного мистец­тва не намагається просто гарніше передати ту чи іншу річ, він відтворює власну ідею, яка його захоплює. Так, наприклад, Андрія Ліпатова захоплювало місто, культура Європи, власний космос, і він створив свій світ, у якому ми можемо жити, співпереживати або ж відкидати його. У будь-якому випадку це його особистий світ, яким він з нами ділиться.

Виникла ідея про бієнале наївного мистецтва та мистецтва примітивізму імені Андрія Ліпатова. Ми вирішили об’єднати на виставці твори художників-професіоналів (які мають вищу мистецьку освіту, закінчили академії тощо), а також твори митців, які, можливо, відвіду­вали лише кілька років заняття в художній школі чи студії й не мають вищої професійної освіти. Перших і других об’єднує їхній підхід до світу: звернення до архетипів минулого, середньовічної культури та епохи бароко, народних традицій та вірувань.

– Чому саме «Велюровий кіт»?

– У нашому музеї зберігається така робота Андрія. Вона поєднує в собі професіоналізм, наївізм та власне «я» художника. Цей велюровий котик, до речі, є автопортретом Андрія, тому що він сприймав себе як кота, і ці істоти зустрічаються в його творах доволі часто в дуже незвичному вигляді. А на цій картині він ще й підтверджує, що зобразив саме себе, адже прямо на котику бачимо віночок, у центрі якого – монограма А.Л. (Андрій Ліпатов). Таким чином «Велюровий кіт» – це сам Андрій.

Формат бієнале означає, що колективна виставка художників буде проходити один раз на два роки. Під час цієї виставки художня рада та організаційний комітет обирають художника, який, на їхній погляд, є найбільш яскравим чи перспективним, і пропонують йому провести власну персональну виставку наступного року. Таким чином нема перерви: є колективна виставка, яка проходить один раз на два роки, і персональна виставка, що проходить також один раз на два роки. Особиста виставка для одного з художників – це наша головна нагорода (гран-прі), і її отримає лише хтось один, а всі учасники виставки будуть відзначені дипломами та подяками. Зараз усе більше митців розуміють, що приналежність до музейної колекції – це дуже важливий момент у житті та існуванні художника. Музейне зібрання – це вже окремий відлік у творчості митця, у тій ніші, яку він займає у світі образотворчого мистецтва. Коли картини продаються в приватні руки, то в більшості випадків вони просто губляться, а твір у музеї завжди вивчається, описується, продукується, про нього говорять та пишуть, і все це переходить у наукову основу.

– Чи будуть на виставці твори Андрія Ліпатова?

– Ні, це виставка не Андрія Ліпатова, а імені Андрія Ліпатова. На ній будуть роботи сучасних художників з усієї України – як професійних, так і непрофесійних. Ми розмістили рекламні оголошення, також уся інформація є на сайтах Національної спілки художників України, нашого музею, Музею мистецтв та галереї «Єлисаветград».

– Чи є в музеї копії «Велюрового кота» та скільки їх?

– Копій немає. Андрій просто робив різні варіанти цієї картини, і кожен з них унікальний. Саме такого, який є в нас, немає ні в кого. Ця картина подарована художником, і в нас вона знаходиться в єдиному екземплярі.

– Андріє Михайловичу, ви тісно співпрацювали з Андрієм Ліпатовим. Якими спогадами можете поділитися про нього?

– Так, ми підтримували дружні стосунки. У нас навіть створилося своєрідне творче об’єднання, в якому були Володимир Волохов, в якого Андрій брав уроки, Олександр Шулешко, Андрій Хворост, Юрій Гончаренко, Віктор Френчко, я і сам Андрій Ліпатов. Зазвичай ми всі разом зустрічалися, ходили пити каву та обговорювали різні мистецькі питання. До речі, поблизу тієї кав’ярні ми хотіли встановити пам’ятний знак на честь Андрія, але не меморіальну дошку (особисто мені вони більше нагадують кладовище), а якийсь гарний знак художника – наприклад, маленького Андрія, який п’є каву й палить сигару. Така «жива» скульптура давала б і «живу» територію, що стало б дуже привабливим елементом нашого міста. На жаль, це все знаходиться поки лише на рівні фантазії, хоча Віктор Френчко навіть розробив ескіз цієї скульптури.

Смерть Андрія була дуже неочікуваною, і для нас усіх це був жорсткий удар. Щороку ми збираємося разом і ходимо до нього на кладовище. Він був людиною веселою, іронічною, м’якою за характером і в той самий час дуже цілеспрямованою, принциповою у своїх поглядах і виборах, що стосуються мистецтва.

Пам’ятаю, коли в нашому музеї була його персональна виставка. Назустріч мені виходить високий, широкоплечий чолов’яга й стоїть у такій балетній позиції й дуже сором’язливо починає розмовляти, точно немов кіт! (Сміється.) Свої твори він скромно називав не картинами, а «картинками». Андрій був вишуканим в їжі, вишуканим у слові, його відношення до культури життя вирізнялось. Звідки це було в нього, я не знаю. Він дуже любив місто, любив Україну, хоча сам був родом із Підмосков’я, брав участь у Помаранчевій революції в тодішньому Кіровограді…

Але найголовніше – що він був дуже доброю людиною, а це – рідкісне явище. Художники зазвичай дуже амбіційні, без амбіцій мало чого можна досягнути, але Андрій був не таким. Він чітко розумів свою силу та здатності. Можливо, чогось боявся й через те, що боявся, рухався швидше. Часто говорять, що він створив міф міста. Але насправді він створив своє місто та не зациклився лише на цьому, хоча можна було розвивати цю тему й наживати на ній капітал, а він пройшов цей період і творив далі. Його композиції настільки оригінальні та яскраві, що об’єднують дуже багато речей. З одного боку – це «мультяшні» зображення, з іншого – його власна філософія, іронія та самоіронія, а також любов до героїв своїх творів, навіть якщо вони негативного характеру. Багато в нього творів, пов’язаних з сім’єю та дружиною. Мені подобається його картина, на якій зображена дружина Андрія Марина, що тримає в руках кота, але вже не велюрового, а залатаного, і ця картина символізує місце, де він може знайти опору при всіх своїх пошуках і випробуваннях, як кіт, який виходить на вулицю, а потім завжди повертається додому.   

Для мене він визначний український художник, який вийшов за рамки якихось конкретних означень, як і будь-який великий художник. І багато часу ніхто не знав, що він – переможець різного роду міжнародних премій та конкурсів, не тільки в нас, а й у Росії, Великобританії, Франції, Латинській Америці. Він відомий у світі художник, і його твори зберігаються не лише в приватних, а й у музейних колекціях цих країн.

На конкурс можна подати до 5 своїх робіт в електронному вигляді з 1 по 30 вересня. На сайті музею варто заповнити анкету до кожного твору й надіслати листа разом із роботами та анкетами на електрон­ну пошту музею з позначкою «Для бієнале».