95-летию Мастера посвящается

14:57
952
views

А Николай Цуканов в очередной раз приятно удивил – выпустил в свет новую книгу. Она посвящена 95-летнему юбилею легенды украинской хореографии Анатолия Кривохижи. Называется она «”Ятраню” себе віддав»..

Издание книги стало возможным благодаря фонду «Щаслива дитина – квітуча Україна» и финансовой помощи друзей Николая Николаевича – семей Кролевец и Хачатрян. Содержание – глубокое, серьезное повествование о жизни Маэстро в форме интервью. Иллюстрирована большим количеством уникальных фотографий и документов. Николай Цуканов заметил, что Анатолий Михайлович не хотел публикации своей биографии, говорил, что это никому не интересно. И напрасно. Ведь многим любопытно узнать, как началось увлечение танцем, как обычный мальчишка стал известным хореографом.

«Верю, что многие найдут в этой книге что-то нужное для себя. Ведь не каждый день мы держим в руках исповедь человека, прожившего на земле 95 лет и не потерявшего главного – любви к людям, интереса к самой жизни. И это не просто слова. Анатолий Михайлович в повседневной жизни не по возрасту бодр, продолжает вести интернет-переписку, общение по скайпу, пишет статьи… Этой книгой я искренне говорю спасибо Мастеру за огромный вклад в будущее нашей страны, весомый вклад в ее историю», – написал Николай Цуканов в предисловии.

Так с чего же началась любовь к танцу? Вот что рассказал Анатолий Михайлович:

– З дітьми нашого класу бігав до Палацу піонерів, де навчався танцям у Миколи Анкудінова. Батько, наляканий Голодомором, був категорично проти такої «забави» і переконував мене, що з дитинства треба вчитись тому, що дасть можливість заробляти на кусок хліба. Саме через це він віддав мене на навчання до майстерні з обробки шкіри, що, до речі, стало в нагоді під час війни, коли ми з батьком ходили навколишніми селами в пошуках роботи та шматка хліба.

Кривохиже довелось повоевать: «Моя служба починалась у м. Котовську Одеської області, потім – запасний полк в м. Ананьєві і – на фронт. З боями у складі 41-ї стрілецької дивізії пройшли Угорщину та Австрію, де мене було поранено. До шпиталю з “шефським концертом” прибула концертна група нашої дивізії, в якій виявилися знайомі мені кіровоградці, танцюристи Миколи Анкудінова. Оточуючі дивилися на них, як на небожителів. Як їх приймали! Це був той момент, який змінив все моє подальше життя.

Після закінчення війни нашу дивізію перевели в Черкаси, де ми, молоді солдати, мали приймати рішення – демобілізація або навчання у військових училищах. Я обрав військово-ветеринарне училище в Ленінграді, де начальник училища генерал-майор Олександр Корнієнко дуже любив спорт і художню самодіяльність. Мене захопила робота в танцювальному колективі училища, але в 1947 році наше училище було передислоковане в Омськ, де ця робота набула ще більшого розвитку. Будучи відмінником навчання (фото біля прапора училища тому підтвердження), я закінчив училище з відзнакою, а тому мав право обирати місце майбутньої служби: я обрав Київ, військові ветеринарні склади на Солом’янці, буквально поряд артилерійської академії. Недалеко від моєї частини знаходився Будинок офіцерів авіаторів зі своїм ансамблем пісні і танцю, балетмейстером якого був соліст балету київської опери Леонід Концевич. Саме він дав мені основи балетної школи та хореографії. Про свою радість з приводу щасливого випадку балетмейстерських уроків я написав своїм омським друзям. Начальник училища, дізнавшись про мої успіхи, через Москву повернув мене в Омськ, оскільки в ансамблі училища якраз звільнили балетмейстера».

Анатолий Михайлович окончил Омский государственный педагогический институт физической культуры, а оказался в Кировограде. Можно представить, сколько ему поступало предложений работы. Но он вернулся домой и объяснил свое возвращением тем, что, бывая в Кировограде, убедился, что эпоха Николая Анкудинова не имела продолжения, поэтому после окончания института попросил назначения в родной город.

А вот о первых победах «Ятраня»: «У 1957 році при Будинку культури імені Калініна заводу тракторних гідроагрегатів я прийняв невеличку танцювальну групу в учениці М.Анкудінова Анни Дунаєвої. Все починалось непросто, але моє бажання повернути рівень епохи М.Анкудінова помітив тодішній начальник управління культури області О.М.Жеребцов. Він вивів мене на рівень міського, а пізніше обласного керівництва. Ансамбль “Ятрань” відбувся, коли після перегляду Павло Вірський взяв нас на Декаду української культури в Москву. Ми повернулись з Декади зі званням “Народного колективу”, а я – з орденом Трудового Червоного Прапора».

Вопросы Николай Цуканов задавал как общие, касающиеся коллектива ансамбля, так и личные. Например: кто повлиял на ваше творчество? Можете ли вы назвать кого-то своими учителями? Ученики у вас есть? Назовите самых ярких членов первого состава коллектива. Что отличало ансамбль «Ятрань» от других коллективов в Украине? Какую из своих работ вы считаете наиболее удачной? Когда пришло к вам признание?

Или вот: «Ви пам’ятаєте, який танець поставили першим?»

– Моїми першими роботами були танці «Єгорка», «Півник» та «Сибірська святкова», яку показали на Декаді в Москві. Там же, у Москві я зрозумів, що завдяки оригінальному рішенню російського танцю ми стали на рівень з кращими колективами України. У подальшій роботі я намагався робити те, чого не було в інших, це вигідно виділяло нас.

Вероятно, мало кто знает, что у Анатолия Кривохижи остались неосуществленные проекты:

– За ідеєю народного артиста РФ професора Володимира Назарова, яку підтримав доктор мистецтвознавства Тарас Левицький (США), я мав зробити програму «Зорян» театральною виставою. Я встиг зробити декілька епізодів і чекав на закінчення роботи Марка Моріса з «Зорянами» в Америці. З розривом співпраці з американською стороною дирекція філармонії запропонувала мені звільнитися, бо доробляти ніхто нічого не збирався. Я залишив колектив, але моя бездіяльність тривала недовго, мене знову зацікавила ідея театру, я написав відповідний сценарій вистави, яка планувалась для «Зорян». За заповітом я передав його колезі зі Львова.

И в продолжение этой темы:

– Як противага дару господньому – піднесенню, у творчій роботі я пережив і страшні часи після визнання нас в Америці, не всім сподобались порівняння з ансамблями І.Моїсеєва та П.Вірського. Завершую своє життя усвідомленням невикористаних можливостей.

Дай Бог здоровья Мастеру! Пусть 95 станет очередным, но не последним юбилеем! В чем же секрет его долголетия? Анатолий Михайлович ответил так:

– Секретів ніяких немає, просто я хочу за життя встигнути якомога більше зробити для доброї пам’яті про себе, і мені для цього посилається довголіття. От і все…