Збережіть мені все, будь ласка

14:47
922
views

Державному архіву Кіровоградської області щойно виповнилося 95 років. Історія його розпочинається від окружного архівного управління, створеного 17 листопада 1925 року рішенням Президії Зінов’євського окружного виконавчого комітету. Управління розмістили в будинку, який раніше належав купцю Остроухову (це перехрестя Великої Перспективної та Гагаріна, колишньої Олексіївської). В архіві були партійна секція та таємно-політичний відділ. Підпорядковувався архів НКВС, курувала його деякий час Одеса. Під час Другої світової війни частину фондів було перевезено до міста Балашов Саратовської області, а згодом до міста Шадринськ Челябінської області. Однак значна кількість документів була знищена внаслідок погано організованої евакуації або залишилася в місті й була втрачена внаслідок недбалого зберігання. Загалом під час війни було втрачено 387939 одиниць зберігання. У 1983-му архів переїхав у нинішнє приміщення на вулиці Академіка Корольова. Станом на 1 січня 2020 року в архіві зберігалося 1440501 документ з паперовою основою, 218 одиниць зберігання науково-технічної документації, 259 одиниць кінодокументів, 23986 фотодокументів, 397 фонодокументів, 470 відеодокументів.

95 років – непоганий привід поспілкуватися з директором архіву Олегом Бабенком.

– Олеже Олександровичу, перш за все вітаю архів з видатною датою. Скажіть, а за часів царату не існувало архіву Єлисаветграда?

– Централізоване зберігання документів зробили більшовики у 1922 році. У Російській імперії до того були відомчі архіви – міської думи, наприклад. Пашутін колись захотів позбавитися клопоту утримання архіву, це ж сховище треба було будувати, і віддав усе в Київ, де воно загубилося у масі своїй. Десь відсотків вісімдесят документів, пов’язаних з Єлисаветградом, втрачено після революції та війни.

Тоді документи зберігалися за місцем прийняття управлінських рішень. Тобто в Санкт-Петербурзі. У нас було військове поселення, військово-історичний архів зберігається там. До того ж Єлисаветградський повіт, як центр військового поселення, підпорядковувався певний час Бобринцю, а той був у складі Херсонської губернії.

Олександрійський повіт був у складі Катеринославської губернії, тому якісь документи стосовно повіту є в Дніпрі. Але ані в Херсоні, ані в Дніпрі фактично нічого немає про нашу історію. У наших фондах є деякі документи періоду Російської імперії (починаючи з 1759 року), в яких відображено політичний та соціально-економічний розвиток Єлисаветградського, Олександрійського та Бобринецького повітів Херсонської губернії, історію Єлисаветграда, заселення та освоєння земель навколо фортеці Святої Єлисавети, утворення військових поселень, формування й діяльність органів влади та місцевого самоврядування в краї.

Та насправді в нас багато в чому втрачена історія краю.

Історична справа тримається на плечах краєзнавців, в Олександрії це Віктор Голобородько, Валерій Жванко та інші. Вони намагаються врятувати спадщину покійного вже Анатолія Кохана, який лише в 1954 році переїхав на Кіровоградщину.

У західних районах області, по суті, ми не маємо навіть метричних книг до приблизно 1940 року. Є легенда, що всі ці книги під час Другої світової війни було спалено десь під Уманню, але це лише легенда. Документи зберігалися завжди в двох екземплярах – один на місці запису, інший – в районі чи місті. Але немає ні того, ні іншого. Чому? Людська недбалість.

– Що привело вас у краєзнавство й потім в архівну справу?

– Я належу до категорії останніх учнів Миколи Кузьмовича Смоленчука (перший в історії та довгий час єдиний член Спілки письменників України в Кіровограді, видатний краєзнавець. – Авт.), хоча саме в мене він нічого не викладав. Я був старостою гуртка з вивчення спадщини наших корифеїв театру в педінституті, а Смоленчук був його керівником. Микола Кузьмович наблизив мене до себе. Він залучив мене до історії нашого театру, з його подачі я цим зайнявся. Ну й далі пішло.

Велика біда нашого краю в тім, що дуже мало хто займається науковими дослідженнями історії нашої землі. На пальцях можна порахувати викладачів істфаку, які займаються місцевою історією. Велика пошана Олександру Чорному, завідувачеві кафедри, він багато робить.

На кафедрі української літератури по суті немає людини, яка б займалася спадком корифеїв. У нас немає лабораторії з вивчення спадщини цих видатних людей, Смоленчук мріяв про її створення. Хутір «Надія» – у нього інші завдання.

Що ще хочу сказати про Смоленчука. В усіх академічних виданнях писалося, що Винниченко нібито народився в селі Високий Кут чи Веселий Кут. А знайомий Смоленчука колись купував у післявоєнні роки оселедця чи що там на ринку біля будинку Заславського, і крамар загорнув його покупку в лист, видертий з метричної книги року народження Винниченка. І Смоленчук почав пошуки в нашому архіві й знайшов метричну книгу з записом про народження Винниченка в Єлисаветграді. І в 1990 році він видав працю «Помилка в жандармському циркулярі», де довів, що Винниченко народився в нашому місті. Запис було зроблено в Грецькій церкві, тоді ікони Володимирської Божої Матері.

І все стало на свої місця – чому в своїх оповіданнях, збірці «Намисто» Винниченко вилазив на дзвіницю тієї церкви (сьогодні кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці) і озирав неозорі степи аж до Бобринця.

– По суті, немає документів про те, чим жили в наших краях ще 100 років тому?

– Так, досі точиться дискусія про дату народження Марка Кропивницького. Марко Лукич, кажу як той, хто багато вивчав його історію, зростав як билина при полі до 12 років. Ну хто тоді відзначав його день народження, якщо він фактично був наймитом, не дивлячись на дворянське походження? І він у своїй книзі «Спогади про Бобринець та бобринчан» вказав якусь дату. А Микола Смоленчук, сам з Бобринця, знайшов документ, що підтверджує дату 22 травня 1840 року.

А наші краєзнавці деякі, які ніколи не ходять до архіву, вказують інші дати.

– Видайте таємницю: в архіві досі є секретний відділ, засекречені документи?

– Після прийняття закону «Про доступ до архівів репресивних органів», по суті, в нас нічого такого немає. Коли я прийшов у 2013 році на постійне місце роботи до архіву, то один з перших документів, під яким я ставив підпис, був «Про розсекречення документів, пов’язаних з будівництвом Кременчуцької ГЕС». Бо це був стратегічний об’єкт. Нещодавно на «112 каналі» був фільм про знищені греблі, за моєї участі також. На кожну греблю були розрахунки, скільки вибухівки потрібно, аби знищити її у випадку війни.

Зараз в нас близько 80 так званих секретних справ, які дісталися нам з радянських часів. Чому? Дуже складна процедура розсекречення. Усі місцеві документи й справи ми вже розсекретили. А це документи вищих органів радянської влади, Верховної Ради УРСР, Ради міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Там нічого такого таємного немає, але процедура зняття грифу «секретно» надто складна. Розсекретити за правилами має право той, хто засекретив. А немає кому! Не існує Верховної Ради УРСР. У нас копії цих документів, оригінали в Києві, а там дуже багато таких документів, вони поступово з ними працюють. І потім нам присилають погодження, що ми теж маємо право розсекретити.

– А в архіві СБУ ще багато таких справ, якщо ви в курсі?

– Я можу говорити тільки про архівно-слідчі справи. У середині 90-х років закінчилася епопея з передачі таких справ репресованих і так званих фільтраційних справ (тих, кого забрали працювати до Німеччини) нашому архіву. Після передачі залишилося близько 80 справ стосовно тих, хто не підлягав під амністію. Це і петлюрівці, і вояки Холодного Яру, і поліціянти під час німецької окупаційної влади, які заплямили себе кров’ю. Ці справи знаходяться в архіві СБУ.

Інше діло – архіви обласного Управління внутрішніх справ. Томи «Книги пам’яті Кіровоградської області» підготовлені у співпраці з цим архівом. Це в основному справи так званих розкуркулених наших земляків і жертв Голодоморів. Там страшні факти. Документували лише голову родини, а дружину, дітей – просто виганяли на улицю, ніхто не рахував, хто з них залишився у живих…

– Ваші видання щоразу відкривають невідомі сторінки життя краю. Особливо вразили книги Івана Петренка «Невідомі війни. Церква й держава на Кіровоградщині в 20-60-х рр. XX ст.», та «Обком утік…З історії організації “всенародної” боротьби проти нацистів на Кіровоградщині в 1941-1943 рр.». Читаєш і розумієш, наскільки мало тобі відомо про історію своєї землі. Як складно в наші часи видавати такі розвідки? Держава дає на це кошти?

– Деякі книжки, підготовлені працівниками архіву, згадані вами в тому числі, вийшли за рахунок обласної програми підтримки книговидання та книгорозповсюдження. Але більше книжок ми випускаємо за рахунок партнерських зв’язків з різними громадськими організаціями та окремими особами. Використовуємо будь-які можливості.

Навіщо ми це все робимо? Якщо історична правда буде відома нашим громадянам, ми будемо жити в якісно іншому суспільстві.

Держава повернулася обличчям до архівів, я вважаю. До речі, наш обласний архів вважається в масштабах України одним з самих відкритих та доступних. За загальними правилами, прийнятими в Україні, якщо ти даєш запит на документ, то тобі його мають видати за три дні. А в нас ми видаємо за годину. А то й швидше. Особливо якщо людина приїхала з іншого міста, ми не маємо марнувати її час.

– Ви підпорядковані області чи столиці?

– Ми є унікальним підрозділом Кіровоградської обласної державної адміністрації. Область повністю фінансує зарплатню та захищені статті. Але, на жаль, архівні процеси за відсутності підтримки держави не фінансуються. Ще з радянських часів прийшли деякі проблеми. Не можемо вирішити проблему температурно-вологісного режиму. Документи потребують визначених умов зберігання – вологість, температура. Устаткування застаріле. Обласна рада не проти допомогти, однак є законодавчі складності.

Хоча мої колеги в інших областях кажуть, що гріх нам бідкатись. Є в кількох областях архіви, які знаходяться в старих церквах, а там умови… Більшість архівних установ України не має місця для комплектації нових документів.

У нас зараз ліквідовуються багато районів, залишиться чотири. А архіви з районів, що припинять своє існування, передають нам. А це ж місце потрібно для зберігання тисяч документів. Поки в нас ще є місце для них, але вже через кілька років не буде погонних метрів, аби це все зберігати. А стелажне обладнання? Так, ми вивільняємо деякі площі, перенесли частково документи у корпус №2. Але зараз нам з районів передають у рік документів більше, ніж за десять років раніше. Треба було вивільнять невеличкі площі місцевих архівів під нові документи сільських рад.

Документообіг – це безперервний процес. 5-10 років документи лежать у селі, а вже через 10-12 років їх передають нам. Лише цього року нам передали більше ніж 3 тисячі об’єкті зберігання. Це справи на 100-150 аркушів.