Окопна правда. Погляд журналіста

13:20
831
views

Скільки вже писано-переписано про висвітлення проведення АТО чи ООС, яке фактично повинно стати складовою інформаційного опору агресору, але насправді в нас досі немає навіть хоч якось захищеного інформаційного простору. Про це ми розмовляємо з Іваном Людвичуком, учасником АТО, колишнім головним редактором газети «Західний регіон», яка розповсюджувалася в найвіддаленіших районах Кіровоградщини.

– Іване Олександровичу, як головний редактор потрапив на війну?

– Дуже просто, як тільки оголосили мобілізацію в 2014-му році, я практично в той же день стояв біля військкомату в Вільшанці. Але мені було відмовлено, хоча брали старших за віком, ніж я.

– А чому так?

– Про це складно говорити, але причина відмови полягала в тому, що мій син від першого шлюбу був занесений в базу «Миротворець». Я його виховував до 7-ми років, до розлучення, коли жив у Севастополі. Так от, він засвітився на Донбасі, з того боку. Через це мені кілька разів відмовляли, я довго добивався…

– Микола Гоголь на схожій темі написав «Тараса Бульбу». Могло ж бути, що син бачив батька через приціл снайперської гвинтівки? Разом з тим, ви продовжували наполягати на призові. Хотіли змити пляму в родинному альбомі?

– Могло бути, що ми б зустрілися в бою, але я йшов до лав Української армії з чисто патріотичних міркувань, правда, аж в 2017-му році я підписав свій перший конт­ракт.

– Потрібно сказати, що ви мали професійний досвід прапорщика Радянської армії, так?

– Так точно, 10 років. Я служив строкову службу в Прибалтиці, там же закінчив школу мічманів і прапорщиків і 7 років служив прапорщиком, до розвалу Союзу. Потім довелося звільнитися, оскільки мені не давали переводу в Україну. Вибір був: або Росія, або звільнення. Я звільнився й призвався вже в Українську армію, а місцем служби став Севастополь. За два роки зрозумів, що перспектив ні по службі, ні по облаштуванню житла немає, тому перевівся поближче до дому, під Первомайськ, де й служив до звільнення в запас.

– Не можемо обійти таку тему, як прояви сепаратизму в тодішньому Севастополі…

– У той час ніяких проявів сепаратизму там не було, але був бардак. Я служив на ракетній базі ЧФ, але вона була в спільному підпорядкуванні командування СНД. Ми обслуговували однаково і російські, і українські кораблі. Флот ще не поділили, усе було на рівні розмов, у нас навіть українського обмундирування не було…

– Повернемося до участі в АТО. Ваш немалий військовий досвід хоч якось цікавив нашу армію?

– Не дуже, вони були зацікавлені взагалі когось призвати. Я бачив, що наші хлопці йшли в той час на Донбас практично без підготовки, тому хотів якось допомогти.

– І що ви побачили в військах, у зоні проведення АТО? Чи відрізнялася Радянська армія від української, що вразило?

– Я знав, що Української армії фактично не існує, але на 2017-й рік, коли я пішов служити, ситуація змінилася, бо вже хоча б було чим воювати. Я заходив на Донбас двічі, тобто дві ротації в складі двох різних підрозділів. Тому можу сказати про цей період. У першу мою ротацію воювати було чим, але техніка була, що називається, вбитою. Я був головним сержантом мотопіхотного взводу, у підрозділі було три бойових машини піхоти – БМП.

– Ви брали безпосередню участь у бойових діях, так?

– Точно так. Ми зайшли спочатку в Волноваху, потім у Красногорівку, це перша лінія оборони. Там нас розкидали для забезпечення артилерійської розвідки, є таке поняття. Потім Мар’ївка, потім Новоселівка, між Донецьком і Маріуполем, це перша лінія оборони, де ми й стояли до кінця ротації.

– Війна виявилася такою, як уявляли?

– У принципі, так, але в першу ротацію основним завданням було, щоб техніка їхала та стріляла, але нікого не хвилював технічний стан, що десь щось одірване, не працює, що тече мастило чи солярка. Доводилося сверлити в днищі БМП отвори, щоб стікала солярка… Так ми воювали півроку, але в армії відбувалося постійне покращення. Вже в 18-му році, коли ми вдруге заходили на Донбас, ми отримали капітально відремонтовані БМП з Чехії, усе було опломбовано та опечатано, усе працююче, і якщо щось виходило з ладу, моментально приїздили фахівці, робили свою справу, і машина їхала далі. Рівняти ні з чим, але раніше ми не звертали уваги на незручності, головне, щоб можна було їхати й стріляти. Уявіть, що в цій же БМП, де солярка стікала через днище, знаходилися і наші речі, одяг, спальники. У бліндажах інша справа, тут все залежало від нас самих, як зробиш, так і буде.

– А постачання?

– Якщо в перші два роки постачання в значній мірі залежало від волонтерів, то в 2017-му році постачання було ідеальним.

– Навіть так?

– Навіть так, ми вже були забезпечені всесезонними одностроями, взуттям і білизною, а за харчування взагалі питань не виникало. У січні навіть зелень привозили.

– Що можна сказати про місцеве населення в фронтовій зоні, як вони ставилися до українських воїнів?

– У другу ротацію ми стояли на Сіверському Донці, станиця Луганська, куди ми ходили скуплятися. Патріотизм, український патріотизм, у місцевого населення був на порядок вищим, ніж, скажімо, у Вільшанці.

– Доводилося чути геть протилежне…

– Люди, які пережили обстріли, думають інакше, ніж тилові. У молоді, старшокласників, стало модним розмовляти літературною українською мовою. Діти, я назвати це хуліганством не можу, так от діти самі вираховували місцевих сепаратистів і писали на воротях українською: «Тут живе задрот».

– Іване Олександровичу, давайте перейдемо до, так би мовити, журналістських справ. Хіба ви не намагалися дивитися на війну очима журналіста чи редактора?

– Знаєте, іноді проскакувало бажання в деяких ситуаціях, але я був військовим. Хотілося, особливо в першу ротацію, написати щось критичне, хоча б про командування батальйону, про військову частину казати не буду. Якщо ми на позиціях бачили ротного, то комбата чи його заступників – ніколи. Але, коли я зайшов на другу ротацію в складі 59-ї бригади, кожні три дні комбат приїздив на позиції, запитував, що нам потрібно? Як бачите, навіть у цьому моменті різниця, як між землею й небом.

– А як взагалі справи з висвітленням бойового життя в ЗМІ, у вас була якась фронтова газета?

– Не було! Журналісти на передок взагалі не їздили, якщо приїздили, то лише на другу лінію, там робили інформацію, оті сюжети по трафарету. Але скажу, що армія є армія, і можна розповідати лише в межах дозволеного. Бійців перед приїздом журналістів інструктують, що можна казати, а що ні. Я хочу наголосити, що в період Віт­чизняної війни газета «Красная звезда» писала лише про подвиги, без зайвої драматургії. І зараз те саме, потім будуть мемуари, а в період війни це не пишеться. Це моя суб’єктивна думка.

– Тобто, виходить, що там преса і не потрібна?

– Потрібна для підтримки патріотичного духу, і населення в тому числі.

– Тоді скажіть таке, ми взагалі ведемо інформаційну війну?

– Ведемо, але мало. У нас на першій лінії українського телебачення не було, ми дивилися російське й так зване «Сєпар Ті Ві». Скажу, що дуже б’є по мізкам, між собою ми казали – хто зна, на чиїй стороні ми б воювали, якби жили на тій стороні? Дуже потужна пропаганда.

– А протидіяти ніяк? Немає технічних можливостей? Можна ж щось робити на рівні теле- чи радіопрограм для тієї сторони, на рівні листівок?

– Думаю, що цим ніхто не займається. Що казати, якщо ми, тобто українська армія, на передньому краї не могли дивитися українське телебачення? На нашій стороні! А можна ж було продавити сигнал і на них, скільки тієї окупованої території? Можна. Я слідкую, що та як, то знаю, що відомий волонтер Мирослав Гай з командою продавили туди ФМ-радіо, називається «Армія ФМ», вони в Щасті чи Сєвєродонецьку поставили вежу й працюють на ту сторону.

– На фронт повернетесь чи більше ні?

– Мені на роздуми залишилося кілька днів, бо контракт підписується на три роки, а мені зовсім скоро виповнюється 57-м років, тобто я ще вписуюсь у три роки контракту. Але більше схиляюсь до того, що не збираюся.

– А чому?

– Як би точно пояснити? Скажу за вік. Під час першої ротації я почував себе нормально. У другу мені було не так важко, як незручно перед молодими хлопцями чи, скоріше, собою, бо молоді мене постійно відтирали плечима, мовляв, Батя, ми самі. А мені незручно, що мене як би жаліють.

– Зрозуміло. А чи не можна запустити обласний проєкт газети для АТОвців, для військових, їхніх родин? Теоретично це велика аудиторія, так?

– Хочу сказати, що в соцмережах я модерую кілька ветеранських груп.

– А газету потягнете?

– Якось не думав, але, якби обставини склалися, що такий проєкт потрібний, я готовий.