1991-й. Рік за два

00:26
778
views

«УЦ» продовжує цикл публікацій наших кореспондентів до 30-ї річниці незалежності України, про 30 прожитих країною років. Настала черга ювілейного матеріалу в особистому контексті, адже всі ці роки й ми жили разом з країною, з особистими сподіваннями, успіхами та розчаруваннями, але все почалося в 1991 році.

 

Радянська пропаганда активно, але не дуже успішно, присвоювала кожному наступному рокові особисті назви – Вирішальний, Визначальний і т.д., і можна сказати, наврочила, бо 1991 рік став для СРСР навіть не переломним, а переламним. Таким переломним 1991 рік став і для нашої родини, причому в подвійному вимірі. Я жив у двох країнах і в двох квартирах, брав участь у двох референдумах, свідомо перейшов з однієї ідеології в іншу, голосував за двох президентів, двічі кардинально міняв свій статус і професію. Коротше кажучи, для мене, як і для України, все почалося саме тоді, можливо, тому все врізалося в пам’ять, або виринуло з глибин свідомості, коли виникла необхідність…

 Новий, 1991-й

Новий рік ми традиційно зустрічали в сімейному колі, в тимчасовій квартирці в Олександрії, на Перемозі, але, якою б мініатюрною не була ця житлова площа, місце для ялинки знайшлося, тим більше, що дружині напередодні поталанило підкупити нових іграшок, вони теж були в дефіциті. Нас навіть відвідав Дід Мороз, але маленька донька Іра ледь не «спалила контору», запитавши, а чому це в нього татовий рюкзак? Ми, як і всі, з надією слухали телепривітання Президента СРСР Михайла Горбачова, але воно залишило більше запитань, ніж дало відповідей, – у країні почалися незворотні тектонічні процеси, про які він обмовився натяками про тимчасові труднощі та нові виклики.

Те, що ми ввійшли в нову реальність, я особливо добре відчув у новій квартирі. Її, як казали тоді, на наше щастя, встигли «дати» дружині в минулому році. Оскільки я з жовтня по березень перебував у відпустці після чергового сезону на Колимі, то мав час працювати – рівняв і штукатурив стіни, фарбував, клеїв обої й таке інше. Квартира вже була обладнана радіоточкою, тож, працюючи, я цілими днями слухав «брехунець».

Березневий референдум

Оскільки Російська Федерація оголосила про свій суверенітет ще в червні минуло року, а Україна в липні (це до питання, хто винен в розвалі СРСР), радянське керівництво ініціювало об’єднавчі процеси й оголосило проведення референдуму 17 березня 1991 року, де громадяни мали відповісти на запитання, чи вважають вони необхідним зберегти СРСР як оновлену федерацію суверенних країн. Україна додала своє запитання, де завуальовано, але йшлося про незалежність: ніби й про збереження СРСР, але на засадах декларації про державний суверенітет.

Оскільки я був прописаний у Магаданській області, мені довелося кілька разів звертатися в міську виборчу комісію, щоб отримати дозвіл на участь у голосуванні. Пам’ятаю, що й нова квартира вимагала моєї прописки, тому довелося прописуватися тут і потім знову виписуватися, бо інакше я не міг потрапити на роботу в Магаданську область. Цікаво, що це було зроблено в вигляді винятку з правил, на моє велике прохання, але по-справжньому я виписався з артілі лише через кілька років, а до того в мене було якби дві прописки. Так само, на моє прохання, нашу донечку взяли в дитячий садок, розташований поряд з новою квартирою.

Так ми з донькою Іриною й ходили, вже з нової квартири, голосувати в березні за магічне словосполучення «державний суверенітет України». Потрібно сказати, що більшість друзів під цим поняттям розуміли саме незалежність, але ще не казали про це вголос, мовляв, ти ж розумієш, що це означає? Через кілька днів після референдуму я подався в Кіровоград, а звідти літаком до Москви – і на Магадан. На вулиці вже відчувалася весна, тому летіти світ за очі не хотілося, хоч плач.

Північ

Цього року сезон для мене розпочався пізно – через перипетії з квартирою й прописками я втратив більше місяця «трудаків», але сподівався надолужити роботою восени. Сезон вийшов страшенно важким, бо мене призначили в/о начальника віддаленої дільниці. Наша артіль «Енергія» стояла в глушині, у покинутому селищі Ех-би, а моя дільниця була ще далі. Я став начебто й начальством, але робота вимагала особистої присутності на кожній ділянці чи виробничій операції вдень і вночі, а ще я робив і свою роботу зварника, бо іншого в нас просто не було. Зв’язок з зовнішнім світом здійснювався за допомогою вертольотів, таким чином раз на два тижні ми здавали золото, а натомість отримували пошту й продукти, тому про події «на материку» дізнавалися з запізненням. Усе, що відбувалося, нас тривожило, було багато незрозумілого, але, як водилося в СРСР, мешканці навіть найвіддаленішого кишлака на Памірі чи дільниці старателів на Чукотці обов’язково реалізували своє право обирати й бути обраними. Тому в червні до нас вертольотом прибула виборча комісія зі скриньками для голосування, куди ми й укинули свої бюлетені. Як і більшість, я голосував за Єльцина, так я обрав свого першого президента в 1991 році, як і парламент, нагадаю, Російської Федерації Союза Радянських Соціалістичних Республік. Вихідного з приводу виборів у нас не було, та їх взагалі не було.

Життя за президента РФ дуже швидко далося взнаки, що позначилося на нашому постачанні. Матеріально-технічна частина подорожчала, тому почалися обмеження із запасними частинами та пальним, чого раніше не траплялося, крім того, значно збіднів наш раціон, і це вплинуло на працездатність. У сезон ми працювали, як кажуть, до схочу, без вихідних, зміна – 12 годин, але частенько прихватували, щоб мінімізувати простої промивальних установок, тому їсти мали багато, але вертольоти частенько не привозили бажаного. Як вихід, я запропонував прислати нам двох поросят, що й було зроблено, і вони через пару місяців таки добряче «віддячили» свіжиною. Згадую, що чи не найбільше нам дошкуляла відсутність цигарок і чаю, бо замість індійського почали привозити турецький, значно нижчої якості, тому ми його кип’ятили чи виварювали на багатті, а не запарювали. Важко стало і з пальним, його вертольотом не привезеш, тому «нАливи», наголос на першому складі, тобто автоцистерни з пальним, добиралися до нас кружним шляхом, через далекий перевал з боку Сусумана. Наша «дорога життя» пролягала сусіднім розпадком, але в спеку вічна мерзлота швидко відступала, і КАМАЗи застрявали, тому ми відправляли бульдозер зустрічати кожен такий конвой. Бульдозер витягував машини з баюр і супроводжував їх до нас. Така операція займала більше доби, тому ночувати доводилося просто в тайзі, на голій землі, обов’язково поряд з багаттям, бо всюди були ведмежі сліди. Для зустрічі з наливами доводилося підніматися аж на льодовик, який дарував просто неймовірно контрастні враження – тут тобі крига, а за кілька кроків – квіти й трава.

Путч

Основною причиною провалу Горбачовського проєкту укладання нового союзного договору називають заколот так званого Державного комітету з надзвичайного стану, російською – ГКЧП, але це був лише спусковий гачок або чека від гранати. Усе було запрограмовано всім ходом розвитку та логікою подій, які почалися задовго до цього перевороту. Основна причина – СРСР не зміг справитися з економічними викликами та політичною кризою, яка виникла внаслідок провалів в неефективній економіці. Тим не менше, переворот прискорив події, і мені довелося брати в них безпосередню участь. Дуже добре пам’ятаю наші артільські дискусії з приводу економічних перетворень, більшість схилялася до відродження приватної ініціативи та ліквідації «направляючої» ролі компартії, але лякали повідомлення в пресі про новації типу біржі, інформація про страйки та подорожчання основних видів товарів.

Наше життя, вірніше організація старательського видобутку золота, теж змушувало замислитися. У кінці 80-х мешканці Далекого Сходу й Магадана вже мали можливість відвідати США та Японію, були такі хлопці й на моїй дільниці, вони встигли побувати за кордоном і привезти перші японські б/в «Тойоти». Їхні розповіді про те, що там ВСЕ є, а в Анкоріджі (Аляска, США) люди живуть і працюють у комфортабельних умовах, де старателі за сезон заробляють на все життя – нас неабияк заводили. Порівняно з нашими американськими колегами, ми працювали, як раби, а отримували копійки, але працювали, бо до кінця сезону було ще далеко.

Переворот трапився несподівано, ми про нього дізналися з «вражих голосів», коли хлопці, вільні від роботи, одного вечора попросили довше поганяти дизельну установку, яка давала струм. Вони допізна грали в карти, телевізора в нас не було, а радіо – так, по ньому й почули про події в Москві, потім розбудили мене. Ми дізналися про «першочергові заходи», про наведення ладу, «хворобу» Горбачова, але згодом почали надходити повідомлення про спротив рішенням комітету на Далекому Сході та в Магаданській області – то порти, то міліція в багатьох містах відмовлялися виконувати накази комітету. Другого дня прилетів вертоліт, забрав золото, але льотчик, криючись, передав мені кілька екземплярів відозви чи указу президента РФ Бориса Єльцина «К гражданам России», в якій він закликав до загального страйку.

На вечір я, як начальник дільниці, зібрав загальні збори й зачитав звернення. Ми вели протокол, правда, прізвищ не вказували. Нас було близько 30 чоловік, більшістю голосів, при 2 «проти» (між іншим, колишні донецькі шахтарі), збори постановили зупинити промивку, але робітники промприладів залишилися в нічну для їх охорони, хоча ніякої зброї в нас не було.

Ніч майже не спали, слухали по радіо повідомлення різних станцій і на ранок дізналися про розв’язку, тобто арешт заколот­ників і перемогу демократії, після чого приступили до роботи. На наше повідомлення про збори й зупинку промивки голова артілі нічого не сказав, але потім заявив, що особисто він Єльцину руки не подасть. Це не завадило нам і далі тісно спілкуватися за допомогою радіостанції, бо ми працювали на загальний результат. Коли в кінці сезону я заявив, що закінчую свою місію й буду розраховуватися, Анатолій Бедьовкін дуже розхвилювався, навіть розбив свої окуляри, мовляв, ми з тобою в наступному сезоні звернемо гори, а ти мене зрадив. Після заколоту перший же вертоліт привіз пошту й листа для мене, з фотографією доньки й дружини в Генічеську. Люди там добряче злякались, навіть виникла паніка й тиснява на вокзалах.

 Незалежна Україна

Потрібно зазначити, що й тоді контраст України з тим же Магаданом таки був значним, і не лише тому, що ми з Магадана вилітали взимку, а прилітали в Москву, тим більше в Дніпропетровськ, практично в літо – осінь була напрочуд спекотною. Різниця була і в організації життя, хоча б і в сумно відомому алкогольному питанні. У Магадані я вперше побачив штурм алкогольного магазину, але в Україні таких жорстких обмежень ще не було, зате не в нашу користь було продовольче забезпечення, тому я й цього разу привіз трилітрову банку червоної ікри, крабів і 5-кілограмову банку оселедців. Часу на відпочинок у мене було вдосталь, я гуляв містом, між іншим, часто натрапляв на розпродаж, причому з автомобілів, качок чи молодої свинини. Це радувало, але пам’ятаю, як з молодою самовпевненістю заперечив бабусі, яка, дивлячись на таку торгівлю, хитала головою: «Вибивають поросят, значить, буде голод». ЇЇ слова виправдались швидше, ніж ми поїли свої запаси, – почався тотальний дефіцит продуктів і товарів, але в той же час життя підкинуло мені новий сюжет в біографії.

Поет і журналіст Володимир Дерусов заснував в Олександрії інформаційне агентство й запропонував мені спробувати свої сили в журналістиці. Зовсім несподівано, але в мене вийшло з першого разу, ми випускали профспілкову газету «Трибуна шахтаря». Таким чином, 1991 рік став для мене поворотним у виборі життєвої дороги, якою я крокую рівно 30 років, правда, запис в трудовій книжці з’явився пізніше, коли її прислали з артілі.

Нова робота захопила повністю, ніби я був створений для неї, тим більше, тепер на професійній основі я почав цікавитися економічними й політичними питаннями, писати про це, а політика з економікою не залишали шансів стояти осторонь, бо геополітичні процеси чи катаклізми продовжувались.

1 грудня в Україні відбувся референдум, на якому громадяни проголосували за незалежність країни, тоді ж на виборах президента України Кравчук переміг Чорновола – так вирішив народ. Хоча ми чекали незалежності, але все велике стається несподівано – 8 грудня 1991 року нас буквально шокувала Біловезька пуща, де президентами України, Росії та Білорусії було підписано документ про ліквідацію СРСР як суб’єкту «міжнародного права та геополітичних реалій».

Чесно кажучи, особливих змін у житті ми не помітили, окрім неухильного погіршення ситуації в економіці, тому не менш сенсаційно прозвучала й передноворічна заява Михайла Горбачова про складання повноважень президента СРСР. Усі затихли, коли по телевізору показували процес спуску прапора СРСР – почалася нова епоха, епоха такої гласності й така перебудова, про яку ніхто не здогадувався.

Новий, 1992 рік прийшов безсніжним, наша родина зустріла його і в новій країні, і в новій квартирі. Це був привіт з СРСР, можна сказати, подарунок долі, як і закуска на нашому новорічному столі – делікатеси в вигляді консервованих крабів, тихоокеанських оселедців та червоної ікри, які вдалося зберегти для святкового столу. Далі все почалося як у приказці: новий рік – нове життя…