Перший англієць незалежності…

00:33
610
views

Дивом збережений відеоархів місцевого каналу НТА допоможе нам побувати в Олександрії 1993 року, коли туди з гуманітарною місією приїхав громадянин Великобританії українського походження Петро Маслій. Розмова давня, але вона багато в чому не втратила актуальності й сьогодні.

Петро Маслій, на вигляд років 65 чи менше, приїхав в Олександрію на запрошення директора гімназії імені Шевченка Геннадія Могилея, він же й познайомив нас, причому довелося записувати розмову двічі. Перший раз ми записували гостя в гуртожитку чи готелі для французів, які працювали в Олександрії на будівництві цеху магнітних пускачів електромеханічного заводу (потім НВО «Етал»), але запис виявився бракованим по звуку. Я тоді запам’ятав відповіді про особисте життя. Можна було зрозуміти, що під час війни він був членом військових антирадянських формувань, але сказав, причому дуже схвильовано, що не стріляв, бо був зв’язківцем. Пройшов табори військовополонених в Європі, потрапив до Великобританії, там провів усе життя, працював на металургійному заводі, одружений, вийшов на пенсію й завдяки кільком рівням пенсійного забезпечення має можливість їздити світом. Він казав: «Я тепер вільно дихаю й можу робити все, що захочу, подорожувати світом». Був депутатом місцевих органів влади. У нас його прикро вразили дороги, полиці магазинів, хоча казав, що з нашими землями такого не повинно бути, а ще він ніяк не зміг призвичаїтися до нашої водопровідної води. За кілька наших зустрічей ми якось зблизилися, щось планували на майбутнє, але ця зустріч виявилася останньою. Тоді ж він поїхав на Хортицю й там несподівано помер…

Отже, програма НТА, місто Олександрія, 1993 рік.

– Сьогодні в нас у гостях надзвичайно цікава людина – Петро Миколайович Маслій. Пане Петре, скажіть нашим телеглядачам, хто ви та звідки приїхали?

– Я сам українець, народився в західних областях України, Іванофранківщина, а зараз приїхав з Великобританії відвідати нашу самостійну державу Україну.

– У нас більше кажуть Англія, як ви потрапили в Англію?

– Я потрапив в Англію в 1947 році – працювати на ріллі, хоча закінчив гімназію.

– Рілля – це що?

– Це сільське господарство, тому що після війни англійці хотіли розбудувати своє сільське господарство й знали, що ми є синами українських рільників, любимо землю. І тоді в них була велика надія, що ми будемо любити англійську землю так, як і українську, і будемо щиро працювати, і вони піднесуть свою економіку, бо після війни там треба було замінити гармати на хліб, а в Англії не було досить хліба, треба було імпортувати з-за кордону, за що треба було платити. Так вони вирішили забрати нас до Англії, і ми почали працювати.

– Але ж там були нові технології?

– Так, коли прийшли нові технології, нас звільнили до індустрії, а машинерія зайняла наше місце на ріллі.

– В якому місті ви живете в Англії?

– Місто називається Сканторп (центр чорної металургії і обробки сталі, Північний Лінкольншир. – Авт.), там я й живу від 1947 року. Вона ніби моя Іванофранківщина, там є цукровий буряк, пшеничні лани, жито, так що ця область прямо так, як на Україні.

– Вас сюди привела туга за Україною чи щось інше?

– Ой, тільки туга. Знаєте, стільки років жити в тузі за рідним краєм дуже, дуже, дуже важко. Я чекав на цей момент, коли це станеться, і коли у вас наступила Перестройка чи перемисліє, я був дуже радий приїхати в рідний край. Я вже старий, бачите, вже й сивий волос, і пішло лисіти…

– Та, як кажуть, ви мужчина хоч куди!

– Так, але бачите, я вважаю себе патріотом України, але старість не радість, і жаль дуже було помирати в чужій землі, не побачивши рідного краю. Я ніколи не бачив Києва, не бачив Канева, не бачив могили Тараса Григоровича Шевченка, і я тоді вирішив – козаку море по коліна, раз мати породила й раз треба помирати, тому їду в Україну. І я дуже щасливий, що приїхав, перший раз я приїхав у 1991 році, потім у 92-му, і оце втретє – у 1993 році, і кожного разу в мене була інша мета.

– Ви можете сказати, які відмінності, як казав Тарас Шевченко, за три літа, за оці три роки відбулися, як змінилося наше життя в ваших очах?

– Дуже, дуже змінюється, є великі зміни, помітні. Цього року я вже зауважив, що набагато більше вживається української мови в тролейбУсах, в метро, на вулицях Києва, це дуже підбадьорююче, хіба ні? Це позитивні явища, кияни – люди спокійні, я думав, що тут буде голод, велика криза політична.

– В Англії так пишуть?

– Так думають, але, коли я приїхав і побачив все власними очима, говорю людям: ви ж нормально сприймайте всі ці події, бо є кризи в Америці, є кризи в Англії, у Німеччині є кризи, у цілому світі є кризи. Є криза в Україні, є криза в Російській Федерації…

– І вони будуть…

– Будуть, на жаль. Знаєте, є розвиток, технічний прогрес, людей звільняють з роботи, треба шукати іншої праці, треба себе перевишколювати на інший фах, це є життя, і воно є динамічне.

– Ви через це пройшли, як і англійське суспільство, це основа – вміти вчасно змінитися?

– Так, головне – що в Україні є освіта, тепер люди освічені мусять сприймати ці речі розумом, і далі повинні думати по-державному, не земницько, не способом ковбаси.

– По-державному?

– Так, в Англії теж є криза, нарікають на уряд, понад 3 мільйони незатруднених людей.

– Безробітних?

– Так, але вони ніколи не будуть виступати проти англійської держави як такої, бо вони знають, що держава – то є остаточна мета кожної людини. Знаєте, є українська пісня: «Збудуй хату з лободи, до чужої не веди».

– Хоч яке, але своє?

– Але своє. Знаєте, коли англійці після референдуму 91-го року мене покликали до телестудії й запитували, чи ми, чи Україна витримає економічно, я сказав, що видержить, бо наш народ є працьовитий, розумний, ощадливий, і для нас важливо, нехай ми не зразу будемо мати білий хліб та ще з маслом, нехай буде чорний, але свій! Англієць сказав: от молодець, так і потрібно всім українцям, закотити рукави й будувати свою власну державу, бо манна з неба не падає, і якщо американці допоможуть долярами, то вони скажуть за 10-20 років віддати, та ще й з прОцентами! А ми б хотіли, щоб наші діти працювали на американців? Ні. Я б не хотів. Маю працювати на себе, але бути гостинним.

– Пане Петре, а яка ділова мета вашої поїздки?

– Бачите, коли я довідався, що в Україні починають відновлюватися гімназії, я, як колишній гімназист, відчув потребу й дуже радий, що такі гімназії відкриваються, тому старався за всяку ціну приїхати й такі гімназії відвідати, заохотити і директорів, і учителів, і учнів, і родичів. Що гімназія буде виховувати таких українських патріотів, що вони будуть ровесниками державотворення та обстоювати ту самостійну державу. Тепер я відвідав гімназію в місті Рогатин, Західна Україна, гімназії в містах Стрий, Коломия, а тепер запрошений сюди, в місто Олександрія. Мав співбесіду з учительським складом й побачив, що є всі можливості учням, тільки треба буде тісної співпраці з містом.

– З владою?

– Так, з владою, з ур’ядом, чиновниками, щоб вони зрозуміли, що гімназія дає державі отих месників, яких не підкупиш, яких не залякаєш, які будуть свідомими.

– Правильніше буде не месників, це дещо інше поняття, мабуть, службовців?

– Таких, як в Англії. В Англії є різні партії – Консервативна партія, Ліберальна партія, навіть Комуністична партія, Лейбористська партія праці, але в Англії є ті чиновники, ур’ядники…

– Які понад партіями?

– Які заприсяглися служити державі, бо коли новий ур’яд приходить, парламент видає нові закони, то чиновники виконують обов’язки, згідно з ухвалою парламенту. Там у нас немає хабарів, щоб дитина поступила в медучилище чи педучилище, чи хабаря на лікаря – того немає. Там все мусить бути по закону, по справедливості, як казав президент Російської Федерації Єльцин: «Только конституционным путем» (сміється).

– Але в Англії був довгий шлях. Пане Петре, я в усіх запитую, нещодавно в нас була делегація французької жандармерії, чи знають в їхній країні достатньо про Україну? Що ви можете відповісти?

– Це була трагедія, розумієте? Я вірю в Господа Бога, те, що ми опинилися на еміграції, – це не була наша воля, була воля Господа Бога. Бо хоча тут була Радянська Україна, хоча в Ялті договорились, щоб Україна була в Організації Об’єднаних Націй, домовленість Рузвельта, Сталіна й Черчиля, але то була політика, щоб у бувшого Радянського Союзу було більше голосів, тому там Росія, Білорусія і Україна.

Але за таку націю майже ніхто в світі не знав, знали лише ті, яким потрібно було знати, знали лише старі англійці, бо їх в школі вчили, що Україна – то є країна, яка поставляла хліб в Європу. Колись поставляла, але потім політика була така, що все, що є за Залізною завісою, то є Росія або ПольщА.

Коли я приїхав до Англії, то казали нам реєструватися або росіянами, або поляками. І був великий спротив, ми тоді навіть тимчасово прийняли назву «невизначені». А потім ми своєю працею доказали англійцям, що ми є інша нація, що в нас інша культура, інша мова, традиції, звичаї, а найголовніше – прагнення українського народу бути самостійною державою, і нам по роках таки вдалося. Тепер, коли англійцеві кажеш: «Я українець», він каже: «Так» або «Я знаю». А спочатку казали: «Не знаю, не чув». І тільки працею, бо в англійців таке є, вони дадуть можливість доказати, хто ти є, але тільки працею, не балаканиною.

– Працею – це як?

– Ми даємо концерти, ми створили українські футбольні команди, спортивні, ми ставили постанови різні на сценах, п’єси, «Наталка Полтавка», і вони тоді бачили: е-е, так це нарід культурний! Кожен з нас був амбасадором України, послом України. Кожен з нас старався якнайкраще репрезентувати Україну серед чужинців. Люди моєї категорії, які знали мови – італійську, німецьку, виїздили й зустрічалися з людьми вищого становища, і їм прямо вкладали в голову, хто ми є, що ми є, і чого ми бажаємо? І тому те Боже благословення, завдяки якому ми потрапили на світ, хоч нам важко було в тузі за рідною Україною, але й Шевченко теж був на засланні. Так само й ми, але в ім’я тих двох слів – Бог і Україна, і Бог таки благословив, і сьогодні я сміливо приїжджаю в Українську державу, заїхав до вашого чудового зеленого міста Олександрії, я думаю, що це не буде в останній раз.

– Сподіваємось на це.

– Я буду часто спілкуватися, так що я думаю, що ті, хто проголосував 1 грудня за самостійну Українську державу, зробили гарно, і ті, що працювали на Україну в еміграції, також своє зробили, а тепер разом закочуємо рукави, щоби удосконалити державу, щоби за 10 років американці сюди приїздили й дивувались, як ми все розбудували.

– Пане Петре, ви приїхали в такий час, коли в нас відбуваються політичні події, людям хочеться жити краще, це зрозуміло, але їм хочеться, щоб це сталося швидше. Що ви можете побажати нашим шахтарям, мешканцям Олександрії, скільки нам чекати й хто ж нам допоможе?

– Бачите, в Англії, ви напевно читали, були великі страйки шахтарів?

– Ми тут навіть гроші збирали на допомогу страйкуючим англійським шахтарям (бунт англійських шахтарів 1984-85 років проти політики уряду М. Тетчер закрити нерентабельні шахти й модернізувати економіку. Шахтарі вийшли на страйк у порушення закону, за що їм припинили урядові виплати).

– Так, так, а де вони пішли? Я вам скажу – до Парижу. У нас був такий політик-марксист Артур Скаргілл, і він воював проти ур’яду, не за добро для шахтарів, дещо було й для добра для шахтарів, але, врешті-решт, так можна зайти задалеко, бо не тільки є шахтарі, а є професОри, є вчителі, є лікарі, є працівники інших індустрій, і якщо кожен почне говорити «я перший, а за іншого я не журюся» – це не добре. Кожен житель України повинен думати про державу як таку, і кожен має діставати свою частку. Зразу, за два роки, цього зробити не можна, і в кінці кінців Скаргілл таки програв, бо населення пішло проти них. Політик, як кажуть, перетягнув струну.

Я прошу наших шахтарів і всіх профспілкарів: вважайте й на, як кажуть, задні колеса. Ест модус ін ребус, тобто: є певні способи та певні границі, так по латині. Так само й тут, можна страйкувати, коли страйкарі не тільки думають, щоб їм було вигідно, щоб мали достойне життя, але коли починають бавитися політики – оце вже не можна, оце вже трохи задалеко. Коли чесних, справедливих шахтарів використовувати в своїх політичних цілях – то діла не буде.

Так що – терпіння, бо час – то є гроші та час – то є найкращі ліки. Треба нам усім потерпіти, але кожен на своєму місці має виконувати досконало свою працю. А воно будЕ! Щоб ми мали державних мужів, які б мали такий за собою досвід, як англійські чи американські, тоді можна зразу вимагати, але багато наших парламентаристів лише вчаться на своїх помилках. А до того ж, ми маємо багато ворогів, може, нам дехто світить в очі, каже про співпрацю, але самі…

– Життя покаже?

– Так, але потрібно мати на меті, і коли будемо спільно працювати, і діаспора, все буде благополучно.

Сергій Полулях, НТА-1993, «УЦ».