Після битви в Зеленій Брамі…

Трагедія чи історія Зеленої Брами не закінчилася 80 років тому, коли після оточення в полон потрапили десятки тисяч бійців і командирів Червоної Армії. Для багатьох, особливо вищого командного складу, трагедія триває й досі. Цю тему вже багато років досліджує кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ЦДПУ ім. Винниченка Олександр Чорний.

– Ми з вами вже розмовляли про обставини трагедії оточення двох армій в урочищі Зелена Брама в серпні 1941 року, а що було після?

– 1 серпня 1941 року кільце оточення довкола 6-ї та 12-ї армій замкнулося, але активний спротив оточених тривав до 7 серпня. 6 серпня в полон потрапив командарм Музиченко, 7 серпня – командарм Понєдєлін, у той же час у полон потрапили й інші офіцери високого рангу. У цілому ж у ті дні відбувався процес знищення осередків опору.

– Як кажуть зараз, зачистка?

– Так, зачистка місцевості. Документально вдається підтвердити, що в умовах відсутності боєприпасів, затяжних дощів, нічного холоду, голоду, знесилення останні групи бійців, десь близько 10 тисяч чоловік, склали зброю 13-14 серпня. Були, очевидно, якісь групи опору й пізніше, але це потребує додаткових досліджень. Є інформація, що командир 44-ї танкової дивізії полковник Василь Кримов організував бійців у зведений стрілецький корпус, аби прорватися з кільця. Але його дії були безуспішними, а сам полковник отримав тяжке поранення, потрапив у полон і помер у Голованівському таборі.

– Теж доля після Зеленої Брами…

– У середині серпня проблема Зеленої Брами, тобто проблема ліквідації двох армій, для Вермахту була вирішена.

– А потім?

– А потім полон. Рядовий склад і частину офіцерів німецьке командування відправляло в Уманську яму – великий глиняний кар’єр поряд з Уманським цегельним заводом. Щодо умов утримання полонених в уманському таборі є спогади капітана Митрофана Танченка, який там перебував, а потім утік під час етапування з Умані до Вінниці. Тобто ми можемо говорити, що полонених бійців 6-ї та 12-ї армій утримували в Умані, Вінниці та Голованівську. Також можна говорити, що були особливості утримання рядового і молодшого офіцерського складу та вищого командного складу армій. Для перших – це однозначно Уманська яма, де не вистачало їжі, не було медичного догляду. Цивільне населення їм допомагало харчами, бо німці розуміли, що голод і антисанітарія провокують епідемії, смертність серед полонених і так далі.

– Це щодо рядового та молодшого офіцерського складу?

– Так. Якщо ж говорити про вищий командний склад армій, то генерали Понєдєлін, Кирилов, Музиченко та інші потрапили в Рівненську тюрму, де утримувалися впродовж трьох місяців. 10 листопада 1941 року після того, як високопоставлені полонені заявили протест, що вони військовополонені й не можуть утримуватися, як злочинці, у тюрмі, їх перевели в Хаммельбурзький табір для офіцерів. До речі, табори для військовополонених ділилися на офіцерські та для рядового складу. Американська кінохроніка 1945 року свідчить, що офіцери перебували в таборах у своєму військовому обмундируванні, навіть при орденах. Для прикладу, відоме табірне фото генерала Єршакова, який потрапив у полон під Вязьмою, на якому він з двома орденами Червоного Прапора та із значком депутата Верховної ради СРСР.

– Їх утримували в кращих умовах з огляду на можливість перевербування?

– І для цього теж. Але, скажімо, з усіх високопоставлених полонених в урочищі Зелена Брама офіцерів знайшлося лише кілька негідників. Так, виявили бажання співпрацювати з противником командувач 60-ї гірськострілецької дивізії генерал Маркіс Саліхов (вийшов з оточення, але потрапив у полон в районі Дніпропетровська 25 серпня 1941 р.) та начальник оперативного відділу штабу 6-ї армії полковник Михайло Меандров, а інші не зрадили.

– Давайте тепер поговоримо про долі військовополонених Зеленої Брами, але вже в радянських умовах, після повернення в СРСР?

– Це теж цікавий аспект. У цьому плані потрібно говорити не лише про тих, кого звільнили з німецьких таборів у 1945 році, а й про тих, хто вийшов або вирвався з оточення. Це також доволі сумна історія. Коли вони переходили лінію фронту, то зразу ж потрапляли у так звані фільтраційні табори.

– До своїх?

– Так, до своїх. Справа в тім, що вони досить часто переходили лінію фронту без документів, переодягненими, як тоді писали, в «гражданских платьях». Цих людей радянські спецоргани концентрували у фільтраційних таборах, де спеціально навчені «слідчі» впродовж двох-трьох місяців «розпитували» їх про те, як вони зберігали вірність Батьківщині й військовій присязі. Це окремі дуже страшні історії.

– Це була тотальна система перевірки на благонадійність?

– Так. Але досвід вивчення відповідних офіцерських обліково-послужних карток свідчить, що ті, хто пройшов «співбесіду», потрапляли в діючу армію або інструкторами на курси вдосконалення командного складу РСЧА, де навчали молодих офіцерів, які не мали бойового досвіду. Але повної довіри до таких офіцерів не було. Для прикладу, у найбільш драматичний момент Курської битви влітку 1943 року спеціальним наказом по РСЧА у частинах було вилучено тих, хто був в оточенні.

– З якою метою?

– Важко сказати. Ця проблема ще чекає своїх дослідників.

– А як перевіряли основних фігурантів історії, адже в 1945 році їх звільнили американці й вони повин­ні були стати вільними людьми?

– У квітні 1945 року більшість радянських генералів, що перебували в німецьких таборах, перевели в табір в Моосбурзі, з якого 29 квітня вони були звільнені американськими частинами та перевезені до Парижу.

– Парижу?

– Так, американці евакуювали їх до столиці Франції, де вони впродовж місяця проходили реабілітацію, а потім через радянську дипломатичну місію були передані в СРСР. Наприкінці червня 1945 року Понєдєліна, Кирилова, Музиченка та ще 30 генералів спецрейсом під наглядом офіцерів держбезпеки було доправлено до Москви, де вони були розміщені на державних спецдачах у Підмосков’ї. До 31 грудня 1945 року всі генерали проходили спецперевірку-фільтрацію. З-поміж 33 генералів 12 перевірку не пройшли, серед них генерали Понєдєлін і Кирилов. Їх арештували. Незважаючи на те, що Понєдєлін і Кирилов вже мали смертний вирок радянського правосуддя (датований 13 жовтня 1941 року), їх безстроково ув’язнили, і слідство в їхній справі тривало ще чотири з половиною роки.

За цей час кожного з них допитали всього по 22 рази. Генералів утримували у в’язниці в Лефортово, кілька разів відправляли в Сухановську тюрму, думаю, для залякування.

– Що це за тюрма?

– Сухановська тюрма – це особливорежимна спецтюрма НКДБ-МДБ, ще відома як спецоб’єкт «Сто десять» або «Дача Берії». Свого часу вона була облаштована в Свято-Катерининському монастирі в Підмосков’ї. В’язниця славилася нелюдськими умовами утримання, через які люди божеволіли. До речі, коли арештований міністр держбезпеки Віктор Абакумов сам потрапив до «рідної» Сухановки, то зразу ж почав скаржитися на нестерпні умови утримання.

– Чим ця тюрма була страшна?

– Для прикладу, до людей задля отримання потрібних свідчень застосовували так званий «баранячий ріг», «зняття шкарпеток», «холодні й гарячі камери». Це все садистські прийоми. «Баранячий ріг» – людину скручували в бублик, зв’язані руки й ноги з допомогою паска підтягували до голови за спиною, а потім били ногами, як м’яч. При цьому людина не могла прикриватися від ударів. Зняття шкарпеток» – це коли людину били киями по ступнях, після чого вона кілька днів не могла ходити, мочилася кров’ю. Сухановка – єдина тюрма в СРСР, в якій не існувало внутрішнього розпорядку. Утримуваних навіть до туалету випускали раз на добу, хочеш чи не хочеш.

– Свавілля найвищого рівня, коли потрібно було зламати людину…

– Абсолютне. Для прикладу, зі спогадів, які я читав, відомо, що вертухаї, які курсували між камерами, мали постійно поглядати в глазок-кормушку й не дозволяти людям в камерах лягати на нари. Як тільки з’являвся охочий полежати, зразу крик: «Підйом!» Інший варіант: лежак піднімали вдень до стіни, як полицю в купе, і стопорили замком, тоді в камері можна було присісти на розміщений посеред неї бетонний пеньок, як його називали на жаргоні. Тримали людей по одному-двоє. Були так звані блакитні камери, в яких стеля, стіни й вікна були пофарбовані в яскраво-блакитний колір, при гарному сонячному світлі люди від цієї блакиті божеволіли. Були «кімнати підвищеного комфорту», в яких нагніталася висока температура, а потім туди вкидали побиту людину, отримані під час допитів садна роз’їдав піт.

Було й навпаки – холодні камери, де температура + 2, людей там тримали в натільній білизні. Були кам’яні мішки, де не можна було стати в повний зріст, але не можна й присісти, бо колінами впиралися в стіну, а на стіні накидана «шуба» (жорстка штукатурка). Коли з такого карцера сидільця виводили через кілька діб, то він не міг не тільки рухатися, а й зняти взуття, ноги набрякали так, що чоботи потрібно було розрізати.

– І Понєдєлін через все це пройшов…

– Він був у Сухановці, а тому щось із сказаного вище застосовувалося й до нього. Як правило, туди направляли на місяць-два, щоб зламати. Для прикладу, за результатами перебування Понєдєліна в Сухановці йому була видана медична довідка, що він за станом здоров’я придатний для використання на полегшених роботах. Як на мене, це був такий собі натяк, що, якщо визнаєш провину, ми тебе не розстріляємо. Це було за місяць-півтора до судового засідання в його справі. 25 серпня 1950 року Військова колегія ВС СРСР винесла вирок генералам Понєдєліну та Кирилову, яких розстріляли в той же день.

– А щодо рідних цих генералів?

– По-перше, родичів усіх, хто потрапив у полон, наказом № 270 записали в зрадники. Радянська система знайшла родичів і Понєдєліна, і Кирилова. Їх, як членів родин зрадників Батьківщини, було засуджено до 10 років ув’язнення, 5 з яких вони мали відбувати в таборах, а 5 – на спецпоселенні. Причому це стосувалося батьків, дружин і повнолітніх дітей. Сиділи дружини і Понєдєліна, і Кирилова. Батька Понєдєліна – Григорія Васильовича, 1865 року народження, теж не пожаліли. Як свідчать деякі автори, його в перші ж дні в таборі зеки убили чи побили, після чого він помер. А от донька генерала Понєдєліна цієї долі уникла, її вивіз за межі Москви генерал Сергій Тимошков, батьковий друг, попередньо замінивши документи…

– А що командарм Музиченко?

– Він пройшов фільтрацію. 31 грудня 1945 року він був виправданий рішенням органів, що проводили спецперевірку. Це й не дивно, адже ще влітку 1941 року йому придумали легенду, що він був захоплений у полон, оскільки отримав тяжке поранення. Серед дослідників побутує думка, що це було зроблено навмисно, рятуючи авторитет вихідців з Першої кінної армії, у лавах якої свого часу служив і Музиченко. Що цікаво, його в 1946 році звільнили в запас. Помер командарм у 1970 році. Помираючи, він сказав синові: «Я помираю, і правду про Зелену Браму вже ніхто ніколи не дізнається». До того ж, після війни він жодного разу не побував у Зеленій Брамі, і на контакти з дослідником трагедії 6-ї і 12-ї армій Дмитром Фартушняком не йшов.

– Як досліджували Зелену Браму зразу після війни, що робили?

– Ніяк. У СРСР ця тема була за трьома замками. Єдиним і незмінним дослідником трагедії був вчитель Підвисоцької школи Дмитро Іванович Фартушняк, який це робив на власний страх і ризик. У Союзі тема невдач Червоної Армії, котлів, масового захоплення в полон була під знаком «секретно». Стосовно цього діяли переліки цензурних норм, які чітко регламентували, про що можна писати, говорити на радіо, оприлюднювати в дослідженнях і мемуарах. Той же Дмитро Фартушняк вперше зміг вийти на широкий загал з інформацією про трагедію лише 1965 року, коли в Підвисокому було відкрито музей, присвячений подіям літа 1941 року в урочищі Зелена Брама.

Втрачений час негативно позначився й на проблемі поховань-перепоховань загиблих в котлі. Пошукові роботи тривають й досі, за оцінками пошуковців, у Зеленій Брамі та її околицях не похована належним чином ще не одна тисяча воїнів.

– Як довго тривав процес реабілітації, або чи довго герої та мученики Зеленої Брами залишалися ворогами?

– Процес реабілітації, біля витоків якої стояв Микита Хрущов, почався після смерті Сталіна. Реабілітовані Кирилов і Понєдєлін були в лютому 1956 року, але родини про це дізналися аж у 1960-х роках. Процес реабілітації був складним, усе перевірялося й перепровірялося. У жовтні 1957 року Хрущов на засіданні Пленуму ЦК КПРС заявив, що поразка 6-ї і 12-ї армії влітку 1941 року – це особистий прорахунок Жукова як начальника Генерального штабу.

– А де поховали розстріляних генералів?

– Тіла розстріляних генералів доправили в Донський монастир, де в той час був єдиний в Москві крематорій, де вони були спалені. Прах після кремації був утилізований в одному із навколишніх ярів, у так званій могилі незатребуваних прахів. Лише 1996 року, за ініціативи Юрія Лужкова та Анатолія Собчака, генералам була облаштована символічна могила з гранітним надгробком.

– І все…

– Так. Але, на мою думку, процес їхньої реабілітації не закінчився й досі. За часів Бориса Єльцина в Росії було опубліковано дуже багато матеріалів стосовно трагедії в Зеленій Брамі, аналіз яких чітко вказував на те, хто винен, чому так сталося й так далі. Але з часом історію почали знову перелицьовувати, в одному підручнику для російських шкіл навіть писалося, що Понєдєлін був виправданий і помер в 1956 році. Зараз, на догоду плішивому диктатору, знову повертаються до радянських штампів про зрадників, які розвалили армію…