Олег Діброва: «Мені подобалися пенальті»

12:48
1240
views

Ця серія матеріалів «УЦ» не стільки про спорт, як про життя людей в спорті. Зараз дійшла черга розповісти про своє футбольне життя Олегу Діброві, спортсмену, чия футбольна доля розділилася практично порівну між кіровоградською «Зіркою» і «Поліграфтехнікою» з Олександрії. За фахом – воротар, тобто людина, на яку найбільше сподіваються й нарікають вболівальники. Зараз Олег Валентинович працює тренером воротарів футбольної команди «Нива» з Тернополя, яка виступає в Першій українській лізі. Ми зустрілися в Кропивницькому, куди він приїхав до родини на один вихідний день.

– Пане Олеже, кажуть, що воротар – це половина команди. А що в цей час робить інша половина?

– (Сміється.) А інша половина забиває.

– Вам днями (17 серпня) виповнилося 55 років, з чим ми вас і вітаємо. Може, ще б пограли? Не рано поклали на полицю рукавички?

– Не рано, бачите, це залежить від травм, самопочуття, рівня конкуренції. Потрібно тверезо оцінювати свої можливості. Можна грати й до 50-ти, але в кожному матчі пропускати по 5 голів (посміхнувся). Останню гру я зіграв у 37 років, коли «Зірка» виходила до вищої ліги, пам’ятаєте? Це був 2003 рік, тоді травмувався Дмитро Стойко, у команді були я та Олександр Бондаренко, молодий зовсім хлопець, тому довелося мені вийти, зіграти три гри, і це були мої останні виступи.

– Тобто ви реально допомогли команді підвищитися в класі?

– Вважаю, що так, три гри зіграти «на нуль» – це щось означає.

– Як ви стали професіональним футболістом?

– Я закінчив у Кіровограді школу, і в 1983 році мене запросили в «Зірку», Валерій Музичук символічно передав мені воротарську форму (на фото), це була Друга українська ліга чемпіонату СРСР, і в мене в трудовій книжці з’явився запис «Інструктор по спорту». Ми фактично не працювали, лише тренувалися чи вчилися, такий професіоналізм. Я навіть не пам’ятаю, коли в трудовій з’явився запис «футболіст», але особливо нічого не змінилося, можливо, зміни почалися хоча б по заробітній платі, коли в футбол почали вкладати великі кошти.

– Зрозуміло. А ось скажіть таке: нападаючих преміюють за голи, а воротарям за що дають премії? Чи вони на загальних підставах?

– На загальних підставах, але в деяких командах є така практика: якщо воротар зіграв «на нуль», то якийсь бонус є. Це ніби й не досягнення, але гра «на нуль» – це один з важливих чинників для досягнення загального результату команди.

– А відбиті пенальті тягнуть на премію?

– Пенальті – так, але якщо ти відбив пенальті, а потім три пропустив, то вибачте… Тому премію можна отримати за кілька «сухих» матчів.

– А воротарі дійсно винні в пропущених голах, як часто вважають уболівальники?

– Воротарі завжди винні, бо, якщо пропускаєш навіть найскладніший гол, все одно півночі не спиш, прокручуєш у голові й дивишся, що можна було зробити раніше, що кому підказати? Зараз це легше, зараз стільки відеоповторів, до того ж ми й самі знімаємо з двох камер, одну з них я ставлю за воротами.

– Колись за щастя була одна камера, я сам іноді знімав гру «Поліграфтехніки» з трибуни в центрі. А зараз відеоінформації безліч.

– Раніше головний тренер запитує: а ти міг виручити? Відповідаєш, як було: може, міг, а може, ні. Навіть касет тоді не існувало, тому було дуже важко. Зараз змінилася психологія, підхід до самої гри. Якщо пропускаєш гол, то розбір починається з нападників: де вони не вступили в боротьбу? Потім півзахисники – де вони були?

– Аж так далеко? Це до відома вболівальників…

– Зараз інший підхід, звичайно, бувають воротарські ляпи…

– Можна сказати, що зараз ставлення до воротарських помилок змінилося кардинально?

– Хлопці підтримують, усі розуміють, що людина й сама переживає. Раніше, коли не було тренерів воротарів, самим воротарям було дуже важко, тому що польові гравці не завжди можуть подивитися на момент очима воротарів.

– Це важливо?

– Звичайно. Колись у «Зірці» Олексій Йосипович Кацман і Алєксєєв розминали воротарів, але в них був азарт, вони починали бити по «дев’ятках», а воротар був, скажімо так, не розім’ятий, не розігрітий. А зараз, коли є тренери воротарів, вони розуміють справу, дивляться на процес зовсім по-іншому, знають, як проводити розминку в залежності від спрямованості тренування. З ними легше розбирати ігрові моменти, вони підкажуть, і якщо тренери воротарів бачать, що це їхнє недопрацювання, що десь недопрацювали на тренуванні й хлопець не винен, то дарма його звинувачувати не будуть. Потрібно так вибудувати тренувальний процес, щоб воротар був готовий до будь-яких несподіванок.

– А що для воротаря найважче – пенальті, дальні удари, кутові, виходи один в один?

– У кожного по-різному. Я, наприклад, любив пенальті. Ми в «Поліграфтехніці» їх багато відпрацьовували з Віталієм Ревою, у нього гарний процент відбитих. Коли тренуєш пенальті, ти внутрішньо заспокоюєшся, стаєш впевненим, дивишся – а в нападаючого ручки чи ніжки трусяться.

– Нападаючому важче, нерви?

– Отож…

– А гра воротарів в штрафній площі, адже раніше гра на виходах була якби фішкою?

– Зараз воротарям дуже важко грати на виходах, потім, зовсім інші м’ячі – з нових матеріалів, швидші, які видають неймовірну траєкторію. Зараз, якщо грають зону в захисті, при стандартах вибудовують дві-три лінії, у штрафному майданчику дуже багато гравців, тому воротарю неможливо грати на виході.

– Цікавий нюанс. Тобто гравців у штрафній так багато, що сучасний воротар на виходах майже не грає?

– Є небезпека наштовхнутись на гравців, не лише на чужих, але й на своїх. Раніше Лозинський переходив центр поля, давав подачу в штрафну, і Дасаєв спокійно забирав і був кращим в СРСР по грі на виходах. Зараз такого ніхто не робить.

– Виходить, що на виходах воротарі не грають, але від них вимагають, щоб вони брали участь у грі, майже як захисники?

– Так, зараз воротарі стільки працюють ногами, що можуть краще грати, ніж деякі польові гравці, бо через них починаються атаки. Деякі воротарі віддають багато гольових передач, в Англії це дуже показово.

– Але ж і ляпи залишаються, коли воротарі махають ногами повз м’яч? Недавно в нашому чемпіонаті таке трапилося, на останньому чемпіонаті Європи теж було.

– Від ляпів нікуди, у першій лізі в позаминулому турі воротар теж махнув повз м’яч, буває. Зараз часто віддають м’яч воротареві, і він повинен бути готовим до всього.

– А воротар – це талант, наявність реакції, координації чи праця? Як їх відбирають?

– Хлопчиків по черзі ставлять на ворота, дивляться, хто не боїться м’яча, ловить його руками, враховують антропометрію, інші дані, навіть думку батьків враховують.

– А праця?

– А потім праця, але якщо я поставлю в ворота хлопчика, який боїться м’яча, то він ловити ніколи не буде. Є природні дані, дещо можна розвивати, скажімо, стрибучість, швидкість можна коригувати, але якщо цього немає від природи, то дуже важко.

– Скажіть, уже як тренер, що краще – воротар гарної середньої школи, але без «мишей», чи той, що інколи витягує мертві м’ячі, але може пропустити «метелика»?

– (Посміхається.) Краще без «метеликів», надійність – на першому місці.

– А щодо нашої збірної, якщо взяти останні поєдинки, Пятов винен?

– Бачите, голи були з такої малої відстані, що я б не став вішати на нього всіх собак, бо там і захисники недопрацювали. Уболівальники бачать лише верхівку айсберга, а коли ми розбираємо покроково, покадрово, то видно, що іноді м’яч ніби й поряд, але зреагувати на нього фізично неможливо.

– А це нормально, що ветеран, тобто Пятов, залишився єдиним воротарем, бо всі молоді зламалися в найвідповідальніший момент?

– Це нещасний випадок, в одного ковід, в іншого травма, але в Пятова величезний досвід, тому я вважаю, що він допоміг.

– Воротар – це контактна спеціальність, які травми характерні?

– Та як і в польових гравців – ноги, але більше плечі та лікті. При зіткненнях багато травм голови, буває, і зуби вибивають, при падіннях не витримують плечі, а на пальці рук уже й не звертаєш уваги, трішки не так поставив руку – і все.

– Воротарю важче психологічно, ніж польовим гравцям? Ось недавно воротарю «Колоса» динамівці 7 штук забили.

– Польові теж переживають, якщо їх у першому таймі міняють, то сидять на лавці аж чорні. Це дуже важко психологічно, дуже, але й через це потрібно пройти.

– У вас таке траплялося?

– (Махнув рукою.) Та було, я не пам’ятаю, скільки разів, але якось, здається, зі «Стахановцем», гра була о 17-й, а о 12-й тренер зробив тренування, не буду називати прізвище, і ми на гру вийшли вже мертві, а це вплинуло й на фізичний, і на психологічний стан, ну й…

– Ви пограли в усіх лігах, чим вони відрізняються?

– Грав у союзній другій, в українських – у вищій, коли був у «Зорі» граючим тренером, але не грав. У «Зірці», коли ми були у вищій лізі, теж не грав. Чим вища ліга, тим швидші футболісти, ніби такі ж хлопці, але все роблять швидше, тож воротарям потрібно швидше реагувати…

– Олеже Валентиновичу, є пам’ятні матчі? Ось у мене блокнот 1992 року, робив звіт з гри на Кубок України «Поліграфтехніка» – «Прикарпаття».

– Цікаво (читає прізвища): Діброва, Макогон, Саня Михайленко, Володя Максимов, Іріоглу… Звичайно, пам’ятаю ту гру, це була перша моя гра за «Поліграфтехніку», а для команди – перша гра з командою вищої ліги. У серії я тоді два пенальті відбив, і ми виграли, важко було, грязюка, дощ, дуже противно, але дуже приємно, що виграли на очах своїх уболівальників, здається, це була перша перемога команди в Кубку. Усіх хлопців пам’ятаю, у «Поліграфтехніці» була тоді дружна команда. І гравців «Зірки» усіх пам’ятаю, спілкуємося, без цього ніяк.

– За «Зіркою» слідкуєте чи вже немає за ким?

– Слідкую обов’язково, у минулому сезоні вони всім програвали, а зараз почали вигравати, сподіваюсь, що буде друга ліга, бо Кропивницький без футболу – це нікуди не годиться. Ось в Олександрійському районі аж дві команди прем’єр-ліги. Це дуже добре, у реаліях нашого часу агробізнес спонсорує, є команди, є вболівальники, але хочеться, щоб і в Кропивницькому була сильна команда. Тому й побажання вболівальникам – щоб великий футбол повернувся в Кропивницький не лише з «Інгульцем» і «Олександрією», але й із «Зіркою»!