Медичний факт – книги зараз майже не читають. Хоч паперові, хоч електронні, хоч аудіозаписи. І, на думку журналістів «УЦ», це дуже погано.
Як вмовити людей читати? Так, як і завжди в нашому житті, – особистим прикладом. Ми вирішили скористатися опублікованим нещодавно списком книг, які претендують на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка.
У списку шість книг, дуже різних. Журналісти отримали в руки по книзі (паперовій) та завдання написати короткий відгук. Не рецензію за професійними канонами, а саме читацький відгук. Що з цього вийшло, судити вам, шановні читачі. А краще читати.
«Вбивчий аромат цитрусових»
Олег Бондарь пишет книги давно, больше десятка за плечами. «Вбивчий аромат цитрусових» – вторая книга Олега, которая стала финалистом престижного конкурса «Коронация слова».
Сам Бондарь считает непривычным и необычным для себя этот роман в «социально-психологическом стиле». Написал его он всего за месяц.
Книга эта – отчасти история современной Золушки. Главная героиня Ганя остается одна с маленьким ребенком на руках, работает уборщицей в офисе, мечтает встретить принца.
И это случается, принц – военный. Вспыхивает чувство. А затем Ганя еще и стремительно делает карьеру бизнес-вумен. Вроде все идет хорошо. Но любимый человек уходит на войну на Донбасс. И еще жизнь подбрасывает молодой женщине немало испытаний. Отчасти она сама виновата в своих бедах, слишком уж у нее завышенные амбиции.
У книги нет хэппи-энда. Она про жизнь, которая часто вместо сладких апельсинов преподносит кислые лимоны.
Книга не очень объемная, читается на одном дыхании. Рекомендуем.
«Бузковий вечір»
Завжди думав, що поезія, як і пісня, завжди була й буде чимось сакральним та нез’ясованим, оскільки сама людина не може так впливати на настрій умінням викласти думку в несподіваній послідовності слів. Сила поезії в емоціях і відкриттях, і з цим у Наталії Бідненко все добре.
Мова про книжку «Бузковий вечір», видану в минулому році Центрально-Українським видавництвом по обласній програмі книговидання. Дати під віршами, а їх у книжці аж 270, свідчать, що вони народжувалися чи не щодня у 2018-2020 роках, тобто поетеса, автор кількох збірок, живе ними, дихає ними, думає віршами: «Під самісіньким серцем я виношую строфи». Звідси високий рівень професійності та, можна сказати, надійності матеріалу, в якому домінує тема кохання. Вірші рівні й округлі, ніби галька на морському березі, серед якої, як і годиться, виблискують самосяйні камінці несподіваних рим чи асоціацій.
Сама книжка розділена на три теми, в яких жіноче й сокровенне б’ється аж за край, коли «душа, немов після аборту», – погодьтеся, такі рядки змушують стрепенутися, бо в світі поетеси творяться й неймовірніші речі, де «бились жолуді об дах, як самогубці», але поряд мирна й домашня, «в пухнастих капцях заметіль», і звичайна жінка, яка каже, що «поставлю чайник і кота погладжу», в якої на кухні «риба згоріла – залишились вірші». Але буденне в збірці – ніби спроба вирватися з намагання будь-що визначити філософську сутність буття, яке, безперечно, у коханні. У віршах Наталії Бідненко, саме в цій збірці, теми «громадянського звучання» майже немає, але якщо воно є, то це глибинне й, мабуть, материнське, бо: «Плаче росами кольором в кров переоране „Градами” поле». Сенс життя їй допомагає знайти лише кохання, але окремі несподівані висновки свідчать, що поетеса ще шукає відповіді на вічні запитання, бо після думок на рівні Бога і Голгофи з’являється вирок: «Життя – це лиш падіння з даху», а любов «Лиш сама електрика, з малою домішкою хімії».
Втім, програмне не це, а:
«Пишу любов. Й не каюсь ні хвилини.
Про ніжність рук, про вічну спрагу тіл…
Бо це найважливіше для людини,
Осяяний любов’ю виднокіл».
«Час псевдонімів і робкорів»
В книге «Час псевдонімів і робкорів» Владимира Полищука собраны 33 статьи об уроженцах Елисаветграда, начиная от Павла Гельбака и заканчивая Юрием Яновским. Каждая – любопытнейшая история, за которой стоит колоссальный исследовательский труд.
Вряд ли найдется кропивничанин, который не знал бы здание водолечебницы Гольденберга, построенной по проекту Якова Паученко. Но в роду Гольденбергов были не только известные врачи, а еще предприниматели, юристы, актеры, литераторы, художники и музыканты. Один из них – Яков Маркович, или Яго, или Куба – был автором первого текста песни «Синий платочек», которую пели Изабелла Юрьева, Екатерина Юровская и Клавдия Шульженко.
А многие ли из нас знают, что в здании, которое сейчас занимает редакция газеты «Народне слово», была расположена типография Гольденбергов? Именно в Елисаветграде в 1764 году открылась первая в Украине «гражданская» типография. И первое, что в ней напечатали, – комедию «Кофейня» Жана-Батиста Руссо (не путать с Жан-Жаком). Кстати, к 1911-му типографий в городе было уже более двадцати. У нас же появилось и первое в Украине профессиональное издание – «Педагогический вестник», который основал директор реального училища Михаил Завадский. Печатался вестник в типографии того же Гольденберга.
Мыкола Кулиш редактировал зиновьевский «Червоний шлях», попутно сочиняя пьесу «Отак загинув Гуска». В елисаветградские украиноязычные газеты «Наша хата» и «Республиканець» писал еще один поэт расстрелянного возрождения – Валериан Полищук. Перу александрийца Леонида Малошийченко, писавшего под псевдонимом Чернов и являвшегося одним из пионеров украинского радиовещания, принадлежат сборник поэзии «Профсоюз сумасшедших» и рассказов «Чудаки украшают мир». Мимо таких названий не пройдешь, не правда ли?
Нашим земляком была такая любопытная личность, как Михаил Гус. С одной стороны, он руководил специальным Бюро Всесоюзного радио на Нюрнбергском процессе, с другой – участвовал в травле Булгакова и его главного романа. Зато именно Евгению Поповкину, уроженцу села Петроостров, мы благодарны за то, что «Мастер и Маргарита» впервые увидел свет в 1966 году в журнале «Москва».
«Час псевдонімів і робкорів» читается на одном дыхании. Герои разные, но все они как-то незримо связаны. Ниточки их историй переплетаются друг с другом и создают огромную, яркую, полную энергии картину жизни нашего города. Елисаветград на рубеже XIX-XX веков был одним из центров культурной – театральной, музыкальной, литературной – жизни Украины. Это вдохновляет. А еще вызывает чувство гордости и душевное ощущение того, что не любить этот город нельзя.
«Джерело Іппокрени»
Належу до злих людей, які, не маючи літературного хисту, усе придивляються до тих, хто величає себе письменниками й поетами. Моє мірило, коли оцінюю чужу творчість, таке: чи зміг би сам так? Якось поверхово ознайомився з віршами Ірини Небеленчук і зрозумів: не вмію так гарно. І от дізнався, що вона претендує на премію імені Маланюка, й уважно прочитав її «Джерело Іппокрени».
З назви випливає, що Іппокрена причетна до джерела. Але ж Іппокрена і є джерело. Це знає й авторка, про що зауважила в передмові. Хоча, мені здається, та передмова – зайва. Як і надрукований наприкінці книжки перелік конкурсів, в яких брала участь Ірина Небеленчук. А її фото, на жаль, немає.
Вірші насичені метафорами: «на клавішах спокус», «над прірвою тривог», «над крутосхилом зла», «на самім денці згорблених спокут», «спокусою брехні завіяні тумани»… Сподобалися не всі. Є розкішні образи, наприклад: «день схилив натомлене чоло», «із душі вишкрібаючи вірші». А такий пафос, як «твоє ім’я нехай святиться духовним творчості ключем», мені не до душі.
«Пташиний цвинтар»
Збірка з восьми оповідань Кирила Поліщука читається із цікавістю та захопленням майстерністю викладу. Приваблює мова – літературна, класична, без використання застарілих слів, діалектизмів, індивідуально-авторських неологізмів. Усе зрозуміло, тим і цінно.
Автор використовує влучні порівняння, багато синонімів, метафор, тому виходить не розповідь, а саме художнє оповідання. «Осінь поступово знебарвлювалася в зиму»… «Ковдра новонародженого снігу»… «Ікла багатоповерхівок»… «День згнив, мов хворий зуб»…
Що стосується сюжетів, то оповідання пов’язані між собою образами птахів. Тут є мартини, голуби, качки, сапсан, сова, півень, горобець… Вони органічно переплітаються з сюжетною лінією. Навіть якщо в сюжеті немає безпосередньо птахів, є промовисті прізвища героїв: Чайка, Журавель, Сойка… Майже всі розповіді – від першої особи, вони інтригують, не дозволяють відволіктися, доки не дочитаєш до кінця, не діждешся фіналу, розв’язки.
В анотації збірку рекомендують «читачам, які люблять коротку українську прозу, а також філологам, яким цікаві унікальні авторські стилі». Незгода, коло читачів «Пташиного цвинтаря» має бути якомога ширшим.
В одному з оповідань автор говорить: «Написати книгу надзвичайно важко. Тим паче, коли зовсім не знаєш, про що». Очевидно, що Кирило Поліщук знає, про що пише, тому є сподівання, що пише настільки легко, наскільки легко його твори читаються.
«Генезис досліджень життєпису й художнього доробку Володимира Винниченка»
Казалось бы, после светлой памяти Владимира Панченко о Винниченко нового ничего не напишешь. Но Татьяна Яровенко смогла. Ее монография – литературоведческая, историографическая. Книга для филологов, а не для подросткового чтения с фонариком под одеялом.
Оказывается, кроме Панченко, научные и популярные работы о Винниченко писали сотни авторов! В первой половине ХХ века – как наши, так и зарубежные, во второй – много писалось авторами из диаспоры.
Винниченко многие называли «украинским Горьким», автором «соковитих побутових повістей», и даже «межевым столбом, отделяющим реализм от неоромантизма». Хотя некоторые, такие, как Гнат Хоткевич, вешали на него ярлык «порнографизма».
Всем, кто интересуется как диаспорным, так и материковым винниченковедением, и особенно кировоградским, начиная с Николая Смоленчука, эта книга рекомендуется. А студентам филфака педуниверситета – в первую очередь.
Лариса Гуріна, Олена Нікітіна, Віктор Крупський, Сергій Полулях, Геннадій Рибченков, «УЦ».
№17 (1586)