«Метеора» Святослава Кондратіва

Україна знає та любить скрипаля львів’янина Святослава Кондратіва не лише за його сценічну вправність, а й завдяки великій кількості відеомузики – pop-violin кліпів, знятих у наймальовничіших куточках нашої планети: стародавній Мемфіс (Єгипет), романтична Венеція (Італія), велична Барселона (Іспанія)…

У березні музикант уже ощасливив наше місто своїм візитом, а 25 листопада кропивничани знову зустрічалися з улюбленцем у театрі. У другому Всеукраїнському турі скрипаль презентує нову авторську програму «Метеора». До неї увійшли і відомі улюблені хіти, і прем’єрні речі, яким музикант ще навіть не встиг дібрати назву.

Якщо говорити про цей концерт у цілому, то це 101% якості: абсолютно вся музика авторська, і вона класна – під неї хотілося і плакати, і мріяти, і навіть танцювати; уся програма максимально інтерактивна – фанам пропонували і підспівувати, і вгадувати країну за мелодією, і вигадати назву для новинки, і фантазувати, уявляючи себе десь на бразильській Копакабані. Святослав Кондратів кілька разів обійшов з інструментом зал, розповідав людям кумедні випадки зі свого життя, самотужки провів усе шоу, жартував, заряджав і навіть наказав присутнім знімати на відео номер, у якому грав на єдиній в Україні скляній скрипці з підсвіткою від Олега Шевчука… А ще відчувалось, що команда на сцені (Святослав Кондратів і його четверо музикантів) – не просто колеги, об’єднані комерцією, а, насамперед, друзі.

Абсолютний аншлаг (навіть з приставними стільцями), майже двогодинний концерт з криками «біс», «браво» та впертим небажанням публіки прощатися. У холі театру ще добрих півгодини кропивничани (а особливо – кропивничанки) фотографувалися з улюбленцем, брали в нього автографи, говорили слова вдячності. А декілька людей (і це з почутого випадково) навіть приїхали до Кропивницького спеціально з іншої області, аби насолодитися улюбленою музикою. Як ви вже здогадалися, інтерв’ю в такій атмосфері було взяти зовсім нескладно.

– Святославе, ви – мультиартист – виконавець, композитор, керівник і ведучий в одній особі. Як ви добирали музикантів у своє шоу? Чи змінюється якось склад вашого бенду?

– Трошечки змінився за останні два роки, але це, як-то кажуть, мінялись друзі на друзів. Валерія Галанська (піаністка), містер Ендрю Ост (Андрій Остапенко, гітарист), Вадим Корнута (ударник), Володимир Возняк (гітарист) – це все музиканти, з якими я грав-переграв, співпрацював уже давно. Я їх обираю не просто як класних музикантів, а ще й чисто по-людськи. Таким чином ми вже обкатали декілька десятків міст із цією командою, тому на сцені ми – як коло друзів, які збираються кави випити в неробочий час. Ще в нас є арт-директор Людмила Шорошева, режисер кліпів Олександр Ткачук, саунд-продюсер Саша Шен.

– Нещодавно ми з вашим земляком скрипалем Остапом Шутком дійшли висновку, що нині просто голого таланту замало – необхідно ще використовувати Інтернет і всі фішечки часу. От у вас сьогодні в концерті, таке враження склалося, усі фішки світу одразу були. Хто вам їх вигадує?

– З Остапом ми вчились разом. А фішечки це ще не всі (сміється). Директор не дозволяє використовувати все в одному концерті. Насправді в кожної фішки своя історія. Щось я підгледів у якогось артиста, потім адаптував до свого виступу. Десь просто, коли ти проводиш репетицію, всякі курйозні випадки трапляються – або хтось щось не те робить, або просто класний настрій, і музиканти дуріють. Деколи просто на концерті виникає спонтанно фішка. От, наприклад, в кінці концерту ми танцюємо, і люди встали й аплодують, не відпускають нас. І я вже так, щоб подякувати їм, пішов просто в зал пограти. А це була танцювальна мелодія, і там мене оточила така групка дівчат і не відпускали, поки я біля них не дограв. І така штука вийшла, що в кінці ми поставили танцювальні композиції, щоб показати, що під скрипку можна ще й класно танцювати.

– До речі, ви в інших форматах гастролюєте? Щось типу нічних клубів. Мені особисто в кінці ці крісла були зайві.

– Ну це під кінець концерту так, а спочатку там же така спокійна музика. Ми стараємось у програмі поєднувати усе: хтось любить послухати, хтось подивитись, хтось потанцювати. Так ми всім даємо щось своє. У нас був досвід у клубах, але знову ж таки – туди треба трошки іншу програму, бо багато номерів із тих, що я люблю і граю, туди не підходять.

– Особисто ваш творчий процес – він який? Вас накриває зненацька чи ви сідаєте та щось вигадуєте спеціально?

– По-різному. От у Будапешті (я під час концерту розказав) ми записали композицію в терміналі на диктофон. Колись я видам, напевно, special диск якийсь або додаток до диску зі всілякими курйозними моментами із записів. Це може бути цікаво. Просто я стою там «ла-ла-ла» – «о, прикольно вийшло». Буває так, що ми їдемо кудись записувати кліп, вибрали локацію (ми ж часто їздимо знімати відео), і от, коли плануємо цю нову локацію, – або обираємо композицію, яка в мене є, або я нову пишу. І тоді я надихаюсь. Переглядаю якісь відео, картинки. І думаю – яка ж туди музика? Тоді все-таки процес складніший. Але це довгий процес, я можу таку композицію місяць писати. Я придумую частину, потім щось переробляю, потім знов придумую. Ви ж бачите, що на концерті всі композиції різні. Ви ніколи не скажете, що на концерті є 5 схожих. Я стараюсь, щоб вони були різні, щоб у першу чергу нам – музикантам – було цікаво їх грати. Бо якщо мені нецікаво грати то вам буде нецікаво слухати. Ну ніби все виходить.

– Ви сказали, що ви, як будь-яка людина, можете ходити та щось собі наспівувати-намугикувати. Що ви наспівуєте з текстами, які вам виконавці подобаються? Особистий топ.

– У мене ж класична освіта, у скрипці треба здобувати класичну освіту, бо це дуже складний інструмент. Фортепіано, відповідно, – це в рази легший інструмент, ніж скрипка. Тому в мене є класики в топі, але є й попсовики в хорошому сенсі. Серед таких я люблю Вітні Х’юстон і Стінга. Стінг – настільки унікальний виконавець, що я майже всі його композиції люблю. От зараз чому важко вибрати улюбленого виконавця, тому що зараз цей увесь конвейєр більше заточений під один хіт. От набрав певну кількість переглядів у Ютубі – і все. А всі інші композиції створюються як додаткові до шоу. Якщо із сучасних – Адель. Такою подачею, вокалом, якимось внутрішнім «Я» – не просто так. Мені подобалось у свій час (ну, я думаю, усім подобалось), як працював Джексон. Зараз подібно до нього працює Бруно Марс. Мені теж такий стиль подобається – суто американський. Дуже крутий і в плані музики, і в плані виконавства. Вони й танцюють, в них танці займають велику частку роботи, це щось № 1 – те, як вони шоу ставлять.

– А «Богемську рапсодію» дивилися?

– Обов’язково хочу подивитися, але ще ні. Вірите, у мене вже є список, куди я маю піти, коли ми тур завершимо. І мало того, от ми зараз відкатаємо тур, і в нас найближчі 10 днів вже розписані. Ми летимо знімати кліп. А на новорічній ялинці в Києві ми граємо знову. Уже грали два роки назад, у 17-му. На цей рік нас знову запросили, маємо виступати з симфонічним оркестром, там шоу таке робити. Якраз опівночі. Там, як завжди, буде півмільйона людей, заб’ють усі вулиці, і ми маємо там бути.

– Стосовно смакування музики: чи вмієте ви відчувати вашу улюблену музику як емоцію, як якусь тональність душі?

– Єдине, що важко мені як професійному музиканту – спеціально слухати музику. Спеціально собі щось поставити, щоб створити настрій. Я дуже часто ловлю музику. От у когось щось грає, і я маю в цю атмосферу попасти неспеціально. Бо коли спеціально, починаєш слухати музику, і вона в мене одразу розкладається по інгредієнтах. Ми дуже часто ходимо на концерти – команда та директор, це більше в професійних цілях, але є артисти, які реально захоплюють. Їх одиниці, але я думаю, що їх і не може бути багато в кожного. Тут така фішка, що якщо вже мені подобається якийсь артист, то це любов, я готовий їхати на будь-який концерт, я фанатію.

– Ви виконували композицію з грайливою назвою «Ля-мур-мур», а ваш особистий ля-мур-мур – про нього можна говорити? Ви бачили, як вас обступили кропивницькі хижачки?

– Я на цю тему, якщо чесно, не говорю. Я вважаю, що в артиста дуже багато комунікацій, і мій ля-мур – це мій оазис, я туди нікого не пускаю.

– І нехай вам у ньому буде тепло.

Фото Павла Волошина, «УЦ».