Однією з найвизначніших подій у культурному житті Кропивницького (міста, якщо що) 2021 року став вихід у світ чергової книжки «Історичного календаря Кіровоградщини», презентація якої відбулася в бібліотеці Чижевського.
Як зазначив сам автор (до речі, щоб взяти участь у представленні своєї роботи, йому довелося зробити щеплення, і це теж можна вважати позитивним впливом історії на особистість), ця книжка особлива тому, що вперше за багато років вийшла вчасно, тобто напередодні Нового року. Кошти знайшлися в обласному бюджеті, а видання здійснило видавництво «Імекс-ЛТД», можна сказати, багаторічні партнери нашого історика, який за своє життя зробив стільки, що під час презентації навіть сам дивується: «Невже це все я?»
Як завжди казав Володимир Миколайович, у кожний календар входить лише частина того, що могло бути, і в цей теж. Очевидно, навіть його історії про те, як «добувалася» історія, тобто збиралися й відкривалися факти, чи як поповнювалися фонди музеїв, або навіть як вони створювалися не без участі Боська, заслуговують на окрему книгу. Тим більше, що серія «Історичний календар Кіровоградщини» продовжується, хоча в останні роки автор неодноразово ставив під сумнів подальшу долю свого дітища.
Ця книга серед більше як півтора десятка попередніх дійсно особлива, оскільки в чомусь навіть автобіографічна. До цього автор усіляко уникав навіть згадки про себе, здається, у його «Історичному календарі» є статті про всіх відомих особистостей Кіровоградщини, окрім… самого Боська. А тут ми вже бачимо і його спогади, які додали виданню найвищого рівня достовірності, бо все, про що пише Босько, – це факти.
Володимиру Боську частенько діставалося за правду, бо вона інколи здавалася незручною якщо не лівим функціонерам, то правим патріотам. Наприклад, його теза про те, що російські революції зробили українці, вихідці з Єлисаветграда, наштовхнулася на спротив типу які вони українці або які вони революціонери-більшовики? І все тому, що його кредо – не прикрашати історію, не фарбувати її в той чи інший колір, а показувати її через долі людей, так чи інакше причетних до історії нашого краю. За свою кар’єру мистецтвознавця й роботи в фондах він зробив не одне відкриття, про які й розповідає читачам. Тут маємо історію «лейпцигського» портрета Тараса Шевченка, де, до речі, згадується й таке видання, як «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко» останньої чверті ХІХ сторіччя (хто про таке чув?); тут і історія картини Василя Волкова «Імператор Петро Перший відвідує в темниці наказного гетьмана Павла Полуботка у 1724 році», яка зникла з кіровоградського музею в роки війни та з якою пов’язані прізвища Ельворті, Шульгіних, нащадків гетьмана, які можуть жити тут і зараз, – детектив, достойний кіносценарія. У цьому ж ряду стоїть і справжня вишиванка гетьмана, яка була в музеї й теж зникла, про яку можуть знати його нащадки, якщо вони й зараз живуть серед нас, а чому б і ні? У нашій провінції трапляються й не такі речі.
Характер і манера подачі матеріалів Володимиром Боськом особливо яскраво звучить у його спогадах про «Ільїніану» – найвідомішого збирача старожитностей Олександра Ільїна, з яким він був особисто знайомий, але не був осліплений сяйвом його багатств та скарбів, що зараз перетворилося ледве не на німб над постаттю колекціонера. До речі, віддаючи належне таланту реставратора та збирача Ільїна, його енциклопедичним знанням, Володимир Босько не вважає його колекціонером наукового спрямування. Він не мав ні системи, ні систематичності, а лише нез’ясований потяг до збирання старовини, яку він знаходив, повертав до життя і… ховав подалі від людського ока або використовував у якості матеріалів для обміну, і знову – реставрував і відправляв у підвал.
Можливо, він був з числа збирачів, про яких Лев Толстой сказав, що вони в купах своїх забутих і рідкісних скарбів несподівано знаходять «нечаянную радость»? Цього вже ніхто не взнає, бо записок Ільїн по собі не залишив, зате Володимир Босько відверто розповідає про постать збирача. Чого вартий досить відразливий зовнішній вигляд «дяді Саші», який колись просто налякав хлопчика? Потім, працюючи в художній галереї та музеях, Босько часто спілкувався зі збирачем, з яким пов’язує не лише комплектацію музейних фондів Кіровограда, але й їх, м’яко кажучи, неналежне зберігання. Він каже про те, про що всі мовчать, – з музейних фондів експонати зникали не лише в наші часи, але і в СРСР, і не останню роль у цьому круговороті експонатів відігравав саме Ільїн, який не перед ким іншим, як перед Володимиром Боськом виправдовувався: «Я не вор, я не вор. Я ничего не украл». Хоча саме він, можливо, має відношення до передачі в московські музеї знаменитого Єлисаветградського Євангелія – теж неабиякий детектив.
А чого варті безцінні подробиці спілкування Ільїна з відвідувачами, які, у свою чергу, теж були особистостями, але перед власником незліченних скарбів усі були рівні! Якщо комусь він і давав книжку «почитати», то мали читати тут же, ніби в читальній залі, але – під легендарною яблунею, яку всі до Боська чомусь називали грушею…
Разом з тим автор віддає належне явно не рядовій постаті збирача, схвально ставиться до вшанування його пам’яті, але! Але окремої історії потребує й подальша доля колекції Олександра Ільїна, яка не менш захоплююча й таємнича, ніж її збирання.
Володимир Босько вважає Єлисаветград не лише справжньою «колискою більшовицької революції», але й значним центром, який впливав на мистецьке та культурне життя Росії та СРСР, відповідно, і України, про що свідчать біографічні дані тисяч і тисяч наших видатних земляків, знайдені й опубліковані в «Історичному календарі». Ось, як кажуть, навскидку – Євген Гребінка, Євген Маланюк, Афанасій Фет, Микола Лисенко, Тарковські, і це лише в цій книжці!
Родзинкою цього номера є також нариси з «історії художнього життя краю: земська рисувальна школа, митці, колекціонери, виставки, картини, ікони». Фактично це матеріал не для одного наукового ступеню, але Боську не до написання дисертацій – він дає для них матеріали. Ці художні нариси можна назвати справжньою енциклопедією малярства Єлисаветграда – Кіровограда – Кропивницького, настільки вона багата іменами, фактами та подіями, до того ж читається на одному диханні.
Можна сказати, що «Історичній календар – 22» – це поліфонія зі спогадів, історій, подій, відкриттів, таємниць, сенсацій, які мають власні історії та навіть долі, про які люди не здогадуються, як не здогадуються, яка ж титанічна робота передувала публікаціям! Як написано в книзі: «Експонати мають свою долю… Процес збору інформації про раритет може тривати десятиріччями, але остання крапка навряд чи буде поставлена, бо чим більше дізнаєшся, тим більше питань виникає».
Благодійний бал краси та грації