«Давно не зустрічала таких людей»

Слова вдячності приємні будь-кому. Коли вони адресовані лікарям, усі розуміють, за що. Нашим, кропивницьким, лікарям щиро подякувала переселенка з Херсону Алла Голишева. Попросила оприлюднити це в газеті, і ми, користуючись можливістю, розпитали її про життя в окупації та після.

– Алло Борисівно, коли ви приїхали в Кропивницький?

– Місяць тому. Мій будинок розташований в мікрорайоні Острів, який, на жаль, залишається зоною підвищеної небезпеки. Я пережила всі жахіття, які приніс на нашу землю окупант.

Не збиралася виїжджати, сподівалася, що після визволення  міста життя буде налагоджуватися. Але син сказав: «Збирай речі, ти їдеш звідси». А сам з двома друзями добровольцем пішов на фронт. Знайомі їхали машиною  в Кропивницький і взяли мене.

– Як ви опинилися тут у лікарні?

– Я більше сорока років хворію на діабет. Після пережитого в окупації дуже погано себе почувалася, хотіла пролікуватися на стаціонарі. Куди звертатися – не знала. Оформлюючи документи в Прозорому офісі, завжди звертала увагу на «лікарню Гольденберга». Одного разу зайшла в приймальне відділення. Сказала, що переселенка, що хворію, спитала, чи можна пролікуватися. Усе зрозуміли, направили до Сергія Григоровича Міщенка, завідувача відділенням ендокринології.

Він мене вислухав і сказав, що можу лягти в лікарню хоч завтра. Поцікавилася, наскільки дорого це мені вартуватиме. Відповів, що майже все за рахунок лікарні.

Я вражена цим лікарем. Давно не зустрічала таких. Висококласний спеціаліст, грамотний, скромний, уважний до кожного пацієнта. Стільки від нього дізналася про діабет, хоча давно хворію. Коли виписувалася з лікарні, не могла не сказати спасибі всім, усьому колективу. А який приємний головний лікар Олександр Іванович Артюх! Простий у спілкуванні, комунікабельний. Словом, я в захваті. І почуваюся набагато краще.

– Як ви з такою хворобою пережили окупацію? Де брали інсулін?

– Спочатку, коли прийшли «визволителі», було страшно виїжджати в місто, у поліклініку, де я отримувала інсулін. Невеличкий запас був, і я ним користувалася. Я підтримувала зв’язок зі своїм лікарем, і він виділяв на місяць-два, щоб не часто їздити. Коли інсуліну не стало, допомагали українські волонтери.

Якось мені стало дуже погано, треба було ургентно лягати в лікарню. Окупанти декларували, що все безкоштовно. Нічого подібного! Лікування за свій рахунок. Я навіть фізрозчин купувала. Це визволителі, які визволили нас від спокійного життя, від роботи, від домівок.

– Колаборанти були?

– Без них не обійшлося. Дехто із задоволенням отримував російський паспорт. Мене вмовляли працювати на них, отримувати зар­плату в рублях. Я відмовилася. Спостерігала, як знайомі беруть гуманітарну допомогу від РФ. Коли окупанти відійшли, ці пішли разом з ними.

– Ви підтримуєте зв’язок з тими, хто там залишився? Як зараз у Херсоні?

– Так, є знайомі, сусіди. Хтось не може виїхати з поважних причин – наприклад, старенькі батьки. Хтось оптиміст, тримається до остаточної нашої перемоги. Там страшно. Мені їх дуже шкода. Острів росіяни обстрілюють безперестанку. Снаряди, ракети над головами літають цілодобово. Вони мстять за те, що їх звідти вигнали.

Ні світла, ні води немає. Страшно вийти кудись зарядити телефон. Тепла немає, тому ходять вдягнені, так і сплять. І морально важко. Хоча вони мене підтримують, кажуть, що все буде добре. І я в це вірю.

– Звикаєте до нашого міста?

– Поступово. Довго звикала до тиші. У перші дні лякалася, коли в кімнаті, яку орендую, котел вмикався. Гуляю містом, насолоджуюся його красою. Дякую місцевим жителям – доброзичливі, привітні. Підлікувалася дякуючи вашим лікарям, тепер планую побувати в музеях, галереях і театрі. Усім нам бажаю Перемоги!