Так розпорядився наш земляк Юрій Єгоров, опинившись на війні. Загинув 2 січня нинішнього року, переправляючи через Дніпро, з Кринок, важкопоранених бійців. Через два дні Юрію виповнилося б 28. Мав багато планів і докладав максимум зусиль для їх здійснення.
Розповідає крізь сльози Ольга Єгорова, яка прожила з Юрієм у шлюбі майже сім років:
– Ми познайомилися в Кіровограді. Я навчалася в будівельному технікумі, Юра – у восьмому училищі. Потім я вступила в Черкаський технологічний університет, Юра поїхав зі мною. Я вчилася, Юра працював зварником. У лютому 2017 року ми розписалися. Я пішла вчитися на магістра, чоловік працював. Збиралися удвох поїхати на заробітки в Польщу, але плани змінилися, бо я завагітніла. Чоловік поїхав сам. П’ять місяців працював у Польщі зварником, добрим спеціалістом був. Заробив грошей. Капітально відремонтували наш будинок у Кропивницькому, Юра майже все своїми руками зробив. 3 червня 2020 року у нас народився Богданчик. Після пологів я потребувала догляду. Чоловік з місяць біля мене й дитини був. Потім на роботу пішов. Богданчика вкладав спати тільки він, аж поки не мобілізували. І гроші заробляв. Збирався з кумом, Олександром Семидєтним, поїхати в Польщу ще раз. Марив про власну машину. Дуже хороший чоловік у мене був. Планували влаштувати Богданчика в дитсадок. Думали, в які гуртки його записати. Любили одне одного, дружно жили. Завжди знаходили компроміс, не робили нічого на зло. Є проблема – сіли, поговорили. Нас у приклад ставили. Усе зламала війна.
Юрія призвали 26 лютого 2022 року. Усе сталося раптово: йому зателефонували з приміської Вишняківки, де був зареєстрований, повідомили про повістку, він звернувся у військкомат, пройшов медогляд і став військовим. За словами Ольги, чоловік був готовий до цього, хоча й не проходив армійської строкової служби.
– Коли війна почалася, Юра казав: «Як же це без мене?» Вважав, що чим раніше призвуть, тим більше часу буде на підготовку. Поки Юра служив у територіальній обороні, ми бачилися. Богданчикові незвично було бачити тата у військовій формі. Згодом, у липні, мобілізували кума Семидєтного. Ще один кум, прізвища не називаю, приїхав з Італії і пішов служити.
За словами Ольги, її чоловік дуже болісно сприйняв загибель Семидєтного. Він подружився із Сашком і його сестрою Настею в дитинстві, коли перебрався з матір’ю в Клинці. Потім, проживаючи в Кропивницькому, Юрій підтримував тісні зв’язки із Семидєтними. А 24 грудня 2022 року приїхав у Клинці, щоб попрощатися з кумом навіки. Олександр загинув 12 грудня під Бахмутом. Прожив 32 роки.
– З Кропивницького Юру відправили на Дніпропетровщину. А коли на Херсонщину перевели, я втратила сон. Щоб заснути, приймаю снодійне. Буває, непритомнію. Коли Юра тиждень не виходив на зв’язок, ледь не збожеволіла. Виявилося, він був на тому березі. Юра не знав, чи повернеться з війни. Готував мене до найгіршого. І розпорядився: «Якщо загину, поховайте поряд з кумом».
Звісно, Ольга пам’ятає останню розмову з чоловіком:
– Кажу йому, що донечку хочу, що після війни те й те треба зробити. А Юра: «Не розумієш, куди їду». – «Бережи себе». – «Я бойовий медик. Тут багато поранених, від мене багато що залежить».
2 січня 2024 року човен, в якому молодший сержант Юрій Єгоров переправляв з Кринок трьох важкопоранених, опинився під ворожим обстрілом. Осколок влучив Юрію у висок. Поховали героя, як він і заповідав, у Клинцях, біля кума. Ольга багато доброго почула від чоловікових побратимів. Їх захоплювали його завзяття, готовність рятувати своїх. А завдання з евакуації – дуже небезпечні, шанси вижити і загинути – однакові. Щоб бути у гарній формі, Юрій зайнявся фізичними вправами.
– Тепер спілкуюся з психологом від ЮНІСЕФ. Вибалакуюся. Психолог каже, щоб переглядала відео з Юрою, вішала фотографії. Повісила вдома прапор, фото, де Юра з кумом. Богданчик дивиться і каже: «Тато, тато…» В Юру вдався. Набрала у ванну води, а він пливе, пірнає. Значить, дитину треба на плавання віддавати. І Юра любив плавати…
Володимир Карєв теж багато чого планував. За словами сестри Ірини, готувався справити весілля, разом із обраницею Анною, теж жителькою Клинців, вибирав весільне вбрання. Працювали обоє у відпочинковому комплексі «Дубки» у Федорівці. Житлове питання майбутньої сім’ї уже було вирішене – про це подбали батьки Карєва, купивши будинок у Степовому.
– Вова – хороша людина, – плаче Ірина. – Намагався не показувати, що він – м’який. Але ми, рідні, знали: він – дуже добрий. Любив племінників – моїх дітей. Дмитра й хрестив. Дімі тепер – десять років, Лізі – п’ятнадцять.
У липні 2023 року 28-річний Володимир Карєв отримав повістку з військкомату. Сестра каже, що він був до цього морально готовий, хоча строкової служби в армії не проходив. Воював на Херсонщині. На війні захопився фізичною підготовкою, багато тренувався.
– Востаннє розмовляла з братом 3 січня. Вова зателефонував: «Вибач, не поздоровив Дімона вчора з днем народженням, у нас було дуже гучно». Попросив, щоб Діма набрав його. Сказав Дімі: «Слухайся маму, тата і мене. Люблю вас, я трішки зайнятий».
22 січня стрільця Володимира Карєва як героя поховали в рідному селі.
– Нам дуже тяжко, – каже сестра. – Батьки ніяк не прийдуть до тями. Тато – сердечник, на таблетках. Мої діти сумують. Діма каже: «Залишився я без дядька й хрещеного».
Владислав Табачинський, теж житель Клинців, до мобілізації працював охоронником у сільськогосподарському підприємстві. Виховував з дружиною Ольгою двох діточок. Костянтин народився у грудні 2019 року, Владислава – у травні 2021-го. Батьки мали намір віддати їх у гуртки: сина – на бокс чи футбол, дочку – в хореографічний. Планували обзавестися власним житлом. Улітку 2023 року 25-літній Владислав Табачинський став військовим. Проходив підготовку на Житомирщині, в Західній Європі. Далі його відправили на Донеччину. Воював у Покровському районі. Там і загинув 9 січня. Поховали воїна з почестями в рідному селі.
– Владик як телефонував з війни, то не скаржився, – згадує, плачучи, Ольга Табачинська. – Казав, щоб не переживала. Тільки раз сказав, що їм важко, холодно в окопах. Пів року прослужив, жодного разу вдома не був, не відпускали. 13 січня мені повідомили, що його вбито. Я перед тим Владику дзвонила, а він не бере трубки. Написала йому в «Сигнал». Згодом мені подзвонили з частини… Коли чоловіка не стало, я п’ять ночей не спала. Пішла до фельдшера. Виписав ліки, заспокійливе. Мені дуже боляче. Діти погано сплять. Мені не вдається так гратися з ними, як чоловікові вдавалося. Він приходив з роботи і одразу – з дітьми погратися. Потім уже брався за домашні справи. Я дітям сказала, шо тато тепер – наш янгол, що він нас бачить.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...