Персональна виставка Віктора Юрченка

Чим можна займатися на пенсії? А хоча б і відкрити свою галерею!

На віку – як на довгій ниві, але врешті-решт доля вас приведе туди, куди треба, правда, якщо дуже захотіти. У Віктора Федоровича Юрченка, як з’ясувалося, майстра на всі руки, колишнього начальника режимно-секретного відділу Смолінської уранової шахти, є власна філософія, яка вкладається як у давно відоме «Очі бояться, а руки роблять», так і у його власне «До 40 років навчися всьому, що тільки можеш, а після 40 – керуй всим, чим можеш».

Наш паровоз, вперед лети…

Віктор Федорович Юрченко народився поблизу Смоліного, якого тоді ще не було, у колишньому райцентрі Хмельове, де закінчив школу, і мав би покинути село назавжди, але життєві дороги повернули додому й зробили його однією з найважливіших постатей у житті шахти й селища на кілька десятків років.

У дитинстві нестримне бажання хлопця малювати залишило по собі пам’ять «ілюстраціями» на сторінках шкільних підручників так, що рідна тітка радила віддати хлопця в художню школу чи училище, але мати вважала це несерйозним, не хотіла вона бачити сина й студентом спортінституту, до чого теж були здібності, тому вибір зупинився на Київському військовому танковому училищі, куди майже вступив у 1970 році. Чому майже? Бо на полігоні в Гореничах, де абітурієнтів змусили копати капоніри, військова романтика йому не сподобалася, і він забрав документи перед зачисленням. Земляки в Києві порадили поступати в сільськогосподарську академію, але «кращий учень на селі» несподівано завалив математику й повернувся в Хмельове. Невдаліший початок дорослого життя важко собі й уявити, тому парубок вирішив махнути рукою на вузи й почав байдикувати – ставок, літо, книжки. Невдовзі виникла тема Знам’янського залізничного училища, яка спочатку не зацікавила, бо в Хмельовому залізниці не було, але батько «живосилом» таки відвіз сина в Знам’янку, де прийом документів уже закінчився.

Поталанило, що завуч в останній момент побачив екзаменаційні оцінки з військового училища, і його взяли умовно, на випадок вільного місця. Вітя продовжив гуляти на ставку, під осінь начебто з’явилося бажання повернутися до навчання, аж тут надійшов виклик зі Знам’янки. Таким чином він потрапив в останній вагон залізничників. Заняття спортом, боксом у тому числі, допомогли швидко адаптуватися в молодіжному середовищі міста, яке традиційно ділилося на місцевих і учнів ПТУ – місцеві, м’яко кажучи, ставилися до «шпаків» зверхньо.

У 1972 році молодого машиніста тепловоза направили в Миколаїв, де він одразу відчув усі переваги матеріального становища помічника машиніста тепловоза – середня заробітна плата 180-200, а з переробітоком і більше, на той час – космос. Здавалося, працюй, отримуй гроші й неабияке задоволення від самостійного життя, але дуже вже захотілося в армію! Віктор з друзями не хотіли йти в армію переростками, тому пішли в військ­комат, можна сказати, добровольцями. У Миколаївському військкоматі зробили круглі очі – такого ще не було, щоб хлопці вимагали призвати їх в армію, притому, що й справ їхніх тут не було.

Тим не менше, хлопці добилися, щоб їх послали на комісію, пройшли її й отримали повістки, у Хмельовому влаштували проводи, а служити потрапив у Бердянськ, у ракетну частину. Вже другого дня Віктор вибився в начальство, його за результатами перевірки спортпідготовки зробили спорт­інструктором молодих солдатів – перша сходинка в кар’єрі. Навчатися довелося в найлютішій сержантській учебці СРСР – в Острі Чернігівської області, де на курсантах відпрацьовували нормативи по бойовому обслуговуванню нових ракет, які затверджували в присутності командування Ракетних військ.

Потім, в якості ракетної обслуги, потрапив до складу Групи радянських військ в НДР, де про ракети ніхто нічого не знав. Таким чином сержант Юрченко став ніби інструктором не лише для солдатів, але й для офіцерів, допомагав розібратися з документами та нормативами. На службі довелося побути й командиром взводу, і старшиною підрозділу, доки не прислали прапорщика. Довелося згадати й шкільну пристрасть – малювання, тобто оформлювати наочну агітацію, бойові листки, дембельські альбоми. З ракетним підрозділом об’їздив усю НДР, але після демобілізації керівництво залізниці в Миколаєві навідріз відмовилося виконувати радянське законодавство, яке гарантувало за демобілізованими збереження робочого місця. Чиновники відморозилися необхідністю прописки на квартирі, а гуртожитку не давали.

Квартирне питання

Довелося їхати в Кіровоград, де влаштувався машиністом електровоза на «Червону зірку», невдовзі одружився, пішли діти та зйомні квартири – Балашівка, Кущівка, в основному флігелі зі зручностями в дворі. У пошуках житла потрапив на прийом до гендиректора заводу, де в приймальні очікувало чоловік 40 інших прохачів. На прохання дати хоча б кімнату в гуртожитку як батькові 2 дітей отримав відповідь, що таку кімнату потрібно чекати… 8 років. Це було ударом, тому почав шукати підприємство з квартирними перспективами й влаштувався на залізничну станцію Кірово – Українську (!), де пообіцяли тимчасове житло, але нічого не вийшло, зате дізнався, що на Інгульській урановій шахті, тоді казали рудоуправління, квартирне питання вирішувалося дуже швидко. Це був 1974 рік, але мама знову й категорично не підтримала бажання сина стати машиністом підземного електровоза на урановій шахті – аж до скандалу. На шахті запропонували роботу на поверхні, на дільниці вигрузки граншлаку й піску, куди не хотіли йти інші, але квартиру обіцяли за 1,5 року. Робота важка, вручну вивантажувати вагони, але мета була – квартира!

Тільки трішки освоївся, як новий поворот – теща зацікавила дочку своєю квартирою в Казахстані, у Кустанайській області, проти чого протестував уже Віктор, родина постала на межі руйнування, але мати напоумила – твоя сім’я, і ти не маєш права її руйнувати, тому їдь! Так і поїхав до дружини й дітей, влаштувався помічником машиніста тепловоза на станції міста Рудний, все якби налагодилося, аж тут на горизонті з’явилася нова робота – на заводі залізобетонних виробів, причому – художником!

Приготуйтеся не вірити, але заробітна плата художника на тому заводі складала 700 карбованців на місяць, проти 200 на залізниці! Секрет у тому, що художник працював від виробітку, на кожну роботу були свої розцінки, у тому числі й на гасла до партійних з’їздів, але довелося попрацювати й у жанрі монументального мистецтва – оформлювати міські стенди чи колони на демонстраціях, або площу біля міськкому партії. Взимку довелося опанувати й таке екзотичне в Україні, навіть зараз, мистецтво, як створення крижаних скульптур – ведмеді, Омелько на печі та інші. Вчився по ходу виконання робіт, тим більше, що, як кажуть скульптори, це просто – відсікаєш усе зайве.

Як то кажуть, була робота, гроші, але з житлом не складалося, а жити в приймах не хотілося, і тут свій голос подала Україна. Біля Хмельового відкрили поклади урану, батько прислав листа, що почали будувати місто, шахту й залізницю, причому начальник дільниці Віктор Рибчак пообіцяв роботу й через 1,5 року квартиру.

З Казахстаном попрощалися, прилетіли на батьківщину, і зразу в шахтоуправління, яке тоді було в селі Березовка. У роботу включився негайно, без будь-якого стажування й дублювання та вивчення профілю ділянки залізниці від шахти до станції Капустіно. Віктор Федорович сьогодні сміється, а тоді було не до сміху – радіозв’язку між секціями тепловозу не було, орієнтуватися по швидкісному режиму мали за допомогою звукових сигналів. Профіль дороги абсолютно невідомий, тепловоз набирає швидкість, ось уже й 80 кілометрів, а сигналу збавити хід все немає. Схвильований помічник біжить секціями в кабіну машиніста, той дивується, мовляв, жени – і все. Під Хмельовим швидкість уже 100 кілометрів, а ти не знаєш, яка попереду дорога, де який нахил чи поворот – таке бойове хрещення. Але й життя летіло не згірш тепловоза, отримав квартиру, діти підростали.

Невдовзі став бригадиром, відпрацював 11 років, був на гарному рахунку, аж якось начальник цеху поцікавився: «Ти нічого не натворив, бо тобою зацікавились органи?» З’ясувалося, що КДБ шукав кандидата на посаду начальника режимно-секретного відділу шахти, і звернули увагу на Юрченка, який на той час був студентом-заочником Дніпропетровського залізничного інституту, а підказав кандидатуру секретар парткому шахти Юрій Ульянов. Процес відбору був складним – ті, що підходили КДБ, не підходили керівництву шахти й навпаки, а тут і передовик, і студент, і депутат селищної ради, причому заступник голови ради на громадських засадах, а ще – заступник секретаря парткому й голови профспілки шахти, як кажуть, в десятку.

Однак перевірка йшла довго й таємно, аж доки одного разу диспетчер повідомляє по радіозв’язку, щоб по приїзді на шахту машиніст кидав тепловоз і бігом в управу, у секретний відділ. Там сидів кадебешник і запропонував цю посаду. Віктор Федорович був ошелешеним – абсолютно інша робота, але його ввели в курс справи й порадили обговорити питання в родинному колі, бо «сам собі належати більше не будеш». Родина була не проти, навіть мати – роби, як знаєш. Хоч і бачив свою кар’єру залізничником, але погодився – диплом машиніста нікуди не втече. Десь через 1,5 місяця здав тепловоз і вийшов на роботу вже в якості начальника режимно-секретного відділу, це був 1985 рік.

Агент 007

У той час таємничість навколо видобутку уранової руди зашкалювала – метал був «цілком таємним», руда теж, вміст металу в руді – само собою, як і об’єми видобутку. Першого ж дня, поки вивчав документи, почав відповідати на дзвінки, давати якісь команди, нові підлеглі навіть здивувалися – ти неначе тут все життя працював. Роботи було море – уся шахта, дві секретні частини – одна в рудоуправлінні, інша на шахті, все й усіх потрібно було тримати під контролем… Через наявність уранових шахт Кіровоградська область була закрита для іноземців, як і Дніпропетровська, окрім Кіровограда, де навчалися іноземні студенти. Якщо появлялося авто з іноземними номерами в районі Хмельового, начальник РСВ отримував сигнал, також доповідали, коли хтось намагався фотографувати з вікна автобусу шахту, потім питанням займалися в КДБ. Це притому, що космічна зйомка вже в ті часи робила таємні об’єкти такими собі таємницями, але навіть кандидати-гірники в депутати селищної ради йшли не від шахти, а від будівельної організації. Підприємство мало дві адреси – Рудоуправління та поштовий ящик Г 4680. Для відкритого листування використовували ящик, а для закритого – Рудоуправління № 3. Причому в відкритій переписці назва «рудоуправління» ніколи не звучала.

Радянська промисловість неймовірно потерпала від так званого «сільського господарства», так робітники називали все, що крали й несли додому для господарських потреб, не був винятком і секретний об’єкт. Нова шахта ще не була огорожена, поряд був величезний склад для будматеріалів, з яких зводилося місто, через гідрозакладний комплекс проходила грунтова дорога загального користування, тому новому «особісту» довелося вводити жорсткі обмеження, встановлювати загорожі й закривати проїзди-проходи. Очевидно, усе це робилося в рамках закону й по-людському, тому що населення в спину Юрченку не плювало й регулярно обирало депутатом селищної ради. Можливо, тому, що й собі не дозволяв…

Відвертих диверсій не було, спочатку більше страждали від внутрішніх диверсантів, але з ними поступово впоралися за рахунок створення опергрупи – поблизу шахти ніхто не смів навіть лопату в землю загнати.

Телезірка й художник

Мало хто знає, але стараннями Віктора Юрченка виникла чи не перша в області місцева телестудія, де він був і оператором, і ведучим. Сталося це в 1990 році, коли на комбінат, у рамках бартеру, прийшло кілька відеокамер, а студію та антену побудувало ще рудоуправління й передало в підпорядкування обласному телебаченню. Юрченко, як єдиний, хто міг дозволити й робити зйомки, тим більше захоплювався фотосправою, освоїв техніку за допомогою інструкції, проб і помилок і почав знімати. Перша зйомка – ювілей гостя з комбінату, якому вручили касету в якості подарунка. Потім зняли цілий фільм про шахту, аж з двох касет, з закадровим текстом, який можна знайти в ЮТубі, на сторінці Юрченка. Цей фільм транслювали в студії, потім пішли зйомки свят та різних заходів у Смоліному, почалися платні оголошення, інтерв’ю в студії й так далі. І так тривало до кінця 1990 років, до прийняття нового закону про радіо й телебачення, де стали жорсткі вимоги до бухгалтерії, шахті це було не потрібно, особливо в плані затрат на збиткову справу.

По ходу, як кажуть зараз, Віктор Федорович не забував і навіть удосконалював свою майстерність малювати, вивчав спеціальну літературу, а найбільше тоді, коли в Інтернеті можна було знайти майстер-класи справжніх художників. Усі знання по композиції, по підготовці полотен, по кольору й техніці письма та жанрів він отримував самостійно, до того ж деякий час навчав дітей у місцевій художній студії. Але це було епізодично, тому вихід на пенсію можна вважати найпродуктивнішим часом для занятть творчістю, на це мій співрозмовник сміється: «Не завжди, бо багато домашніх справ».

На пенсії він серйозно захопився садівництвом і селекцією, любить експериментувати з прищепами на фруктових деревах в найрізноманітніших комбінаціях, а щодо картин, то в нього з’явилися шанувальники, які не проти купувати роботи, а ще він має, можна сказати, персональну галерею в місцевому крутому кафе «Алабама» як частину інтер’єру, от ці картини й купують або замовляють тематику. Професійні майстри називають «колегою», не здогадуючись, що автор розміщених в Інтернеті картин – самодіяльний художник. Але погано, що таке задоволення дорого обходиться – один тюбик фарби коштує під сто гривень, а їх потрібно десятки й сотні. Свою манеру він не може визначити, але улюблені теми – природа, натюрморти, історичне село, причому примітивізм вважає наявністю бажання при відсутності здібностей. Справжні художники в свій примітивізм вкладають символізм або підтекст, але ціняться й народні художники, якщо в роботах таки є іскра Божа.

Пробує художник себе й у портретах, за які навіть не б’ють, але головне, що людина на пенсії має займатися чимось корисним: «Ставши пенсіонером, я знаю, що на шматок хліба маю, це добре, а друге – те, що маю кілька спеціальностей, тому роботу я шукати не хочу. Я звільнявся не для того, щоб шукати роботу, а в випадку труднощів знаю, що можу створювати роботи й цим заробляти. У мене робота є, хоч серед ночі чи дня – ставай і малюй. А люди, я дивлюсь, шукають, чим зайняти себе на пенсії – в одне вікно заглянув, в інше, тому або пити, або з розуму сходити. А в мене часу немає, і в саду треба, і тут треба, і намалювати хочеться, хоч на роботу йди (сміється). Тепер аби здоров’я було».