«Мамулю, хто, як не я?»; «Мамуль, не хочу, щоб рашистський прапор у нашому мікрорайоні висів»; «Мамуль, якщо хто вважає, що це – не його війна, то це – не його країна». Так, за словами кропивничанки Тетяни Замоцької, казав про свій особистий мотив захищати Україну її син, Ігор Замоцький. Він загинув молодим, 25-річним. Нещодавно йому присвоєно почесне звання Герой України.
Розповідаючи про сина, Тетяна Замоцька час від часу зупиняється, їй важко стримати сльози.
– Єдиний син, довгожданий. Вадим, чоловік, на пологах присутній був. Вадима сім років тому не стало. Ігор вродився енергійним. Рано почав ходити. Навіть не пішов, а побіг. Ми його в любові ростили, довіряли йому. Ще коли в початкових класах навчався, я дала йому ключа від квартири. Ігор прийде зі школи, розігріє в мікрохвильовій печі їжу, пообідає і – за уроки. Самостійна дитина, ввічлива. У школі, в двадцять шостій, поглиблено вивчав англійську. З чотирнадцяти років заробляв гроші на свої підліткові потреби. Допомагав підприємцеві, який у Ковалівському парку атракціон з дитячими машинками влаштував. Роздавав на вулицях рекламу. А енергія била через край. Захопився паркуром. З такими ж, як сам, хлопцями з нашої вулиці Полтавської займався. Звісно, ми з чоловіком переживали. А як не хвилюватися, коли дізнаєшся, що син стрибає з даху однієї дев’ятиповерхівки на дах іншої, яка поряд стоїть? Нічого не боявся. Якось невдало з другого поверху вистрибнув, розрубав лікоть до кістки, сам собі напульсник надів. Я прийшла з роботи, а він – з напульсником. «Синочок, що сталося?» – «Мамуль, пообіцяй, що не сердитимешся…» Поїхали ми з ним в травмпункт, там лікар дивувався, що дитина такий біль терпіла. Ігореві тоді було тринадцять чи чотирнадцять. Закінчуючи дев’ятий клас, сказав нам, що хоче стати кухарем. Ми з чоловіком погодилися: «Синок, давай на кухаря». Ігореві це подобалося – готувати їжу, часто допомагав мені на кухні. Вступив до Професійного ліцею імені Єгорова на Новомиколаївці, вивчився на кухаря-кулінара. Далі – навчання в Кропивницькому будівельному коледжі, здобув будівельну спеціальність. Вже перебуваючи на військовій службі, вирішив, що потрібна вища економічна освіта, і вступив до Центральноукраїнського національного технічного університету. Намагався встигнути якомога більше, ніби поспішав жити…
Своє покликання ж Ігор Замоцький знайшов на військовій службі, в частині спеціального призначення. Саме в таких частинах цінуються хлопці фізично розвинені, розумні, кмітливі, наполегливі. 2016 року Ігор уклав контракт про службу у Третьому полку. Уже тривала війна з росією, хоча й називалася офіційно антитерористичною операцією. За словами Тетяни Замоцької, вона і Вадим були горді за сина, який став на захист країни.
– Хоча я й плакала, бо війна ж. А чоловік – він до 1993 року військовим офіцером був – і сам хотів піти в АТО, та не взяли через незадовільне здоров’я. Після тримісячного навчання Ігоря відрядили в зону АТО. Далі такі відрядження були регулярними: три місяці там, три місяці тут. Після смерті Вадима Ігор став єдиною моєю опорою. Підтримував і морально, і матеріально, хоча я ще працювала. Людиною слова був, що пообіцяє – зробить. Як приїздив додому – то були щасливі дні. Сидимо, говоримо, він посміхається. Завжди посміхався, навіть під час повномасштабної війни. У нас були довірливі стосунки, я все про нього знала. Тільки про службу не розповідав. І весь час поспішав. Навіть коли в Кропивницькому перебував, то стрибки з парашутом у нього, то щось інше. Таке життя військового. Під час АТО його не раз відзначали за добру службу.
На запитання, чи планував Ігор одружуватися, пані Тетяна відповідає:
– Буваючи в Кропивницькому, Ігор зустрічався зі своїми товаришами. Вони – з дружинами, з подругами, а Ігор – все сам. Не поспішав одружуватися. Мені не раз казав: «Приведу знайомитися ту, з якою буду одружуватися. Поки що такої не зустрів». Під час великої війни таки зав’язав серйозні стосунки з дівчиною. Оля – теж кропивничанка.
Звісно, Тетяна Замоцька пам’ятає початок великої війни.
– Зателефонував син: «Мамуль, не панікуй. Тепер будемо спілкуватися в “Сигналі”. Якщо хто скаже, що я в полоні, не вір». Війна застала його на сході. Де саме, не знаю, Ігор мені про таке ніколи не розказував. Моя душа була не на місці, коли не чула його хоча б день. Раділа, коли писав, дзвонив, відправляв голосові повідомлення. У травні 2022-го його нагородили орденом «За мужність» третього ступеня і медаллю «За військову службу Україні», підвищили в званні – став молодшим сержантом. Потім я дізналася: завдяки професійним діям Ігоря Замоцького українська артилерія завдала великих втрат ворогові. У червні того ж року Ігор, виконуючи бойове завдання, зазнав осколкового поранення. Поранило і побратима. Ігор надав первинну меддопомогу і собі, і побратимові. Далі – госпіталь. На фронт Ігор повернувся, не пройшовши реабілітації, з нитками у швах на ногах. «Мамуль, треба до хлопців, маємо бути разом». Через два місяці – знову поранення. І знову Ігор, не пройшовши реабілітації, вирушив на фронт. «Мамулю, хто, як не я?» «Мамуль, не хочу, щоб рашистський прапор у нашому мікрорайоні висів». «Мамуль, якщо хто вважає, що це – не його війна, то це – не його країна». Я його просила: «Синочок, пиши вранці і увечері». Так і спілкувалися. За вдале виконання бойових завдань йому кілька разів давали короткі відпустки. У вересні 2022 року познайомився у Кропивницькому з Ольгою. Разом поїхали у Львів. Там мешкає його сестра по батькові, Яна. Після загибелі Ігоря Яна розповіла мені, що він казав: «Залишилося отримати Героя».
8 червня 2023 року клята війна забрала у Тетяни Замоцької сина. Про обставини його загибелі мати дізналася від побратимів. Ось як це описано в материній петиції про присвоєння йому звання Герой України: «Під час виконання бойового завдання в с. Благодатне Донецької області молодший сержант Замоцький Ігор йшов попереду групи в головному дозорі. Під час пересування ним особисто було виявлено протипіхотні міни, які були подолані без втрат. Під час контрнаступу Ігор знищив двох ворожих військовослужбовців. Під час бою декілька військовослужбовців групи отримали поранення, на що молодшим сержантом було прийняте рішення зайняти позицію за укриттям, для прикриття виходу групи з пораненими військовослужбовцями. Під час прикриття виходу групи Ігор мужньо загинув, прикриваючи своїх побратимів, і завдяки йому вся група особистого складу залишилась в живих…»
– Подзвонили і сказали мені таку страшну річ. Я не вірила, вимагала доказів. Мені відправили фото, і я впізнала сина. За дні до того він мені написав: «Мамуль, відправ мені молитиву, яку завжди відправляєш, дев’яностий псалом». Я йому часто відправляла дев’яностий псалом – як захист у бою. А тут сам попросив. Я запитала: «Синочок, що там у вас діється?» Він нічого такого не розповідав. Беріг мене. Сьомого червня ми поговорили востаннє, через відеозв’язок. Ігор посміхався. Така посмішка блаженна! Казав: «Мамулю, я такий щасливий, коли в тебе очі горять». Тепер прокручую в пам’яті і розумію, що в його очах була печаль.
Орденом «За мужність» другого ступеня Ігоря Замоцького нагороджено посмертно, минулого року в День Незалежності. А 30 вересня нинішнього вийшов президентський указ про присвоєння йому звання Герой України. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові постановляю присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” Замоцькому Ігорю Вадимовичу – молодшому сержанту (посмертно)», – ідеться в указі.
– Біль мене розриває, – каже Тетяна Замоцька. – Нема такого дня, щоб не плакала. Підтримують рідні, близькі, Оля та Олена – з нею Ігор дружив з шести років, разом і в ліцеї навчалися. Ігореві товариші провідують його могилу на Алеї слави на Далекосхідному кладовищі. Побратими синові пишуть мені, телефонують, приходять на його могилу. Постійно замовляю у Кропивницькому білборди із зображенням Ігоря. Знайомі бачать, телефонують мені. Ось і днями знайома подзвонила: «Таню, з мого вікна видно Ігоря. Дякую тобі за синочка-героя». Патріот України, Ігор мріяв побачити батьківщину вільною, незалежною, доклав для цього багато зусиль і віддав найдорожче – життя.
Бути побаченим