Квіти Тарасу

13:07
569
views

У минулому році Україна повинна була б широко відзначити 210-ту річницю з дня народження Миколи Гоголя і 205-ту – Тараса Шевченка. Нам майже нічого невідомо про стосунки їхні, тим більше, що, в силу різних причин, вони перебували й творили в різних політичних і соціальних площинах. Свою версію про життя двох видатних українців та їхній вплив на творчість один одного в сучасній ретроспективі виклав у своєму романі-новелі Сергій Полулях. Кіровоградська область мала всі можливості відзначити видатних українців, але роман так і не був опублікований в рамках обласної програми сприяння книговиданню. Та життя продовжується, ми знову відзначаємо чергові річниці наших геніїв. Пропонуємо увазі читачів уривки з роману «День запитань без відповіді».

1

…Вітер з самого ранку вперто й безглуздо розхитував верхівки беріз. До їхніх брудно-білих стовбурів, обмотаних, ніби ганчір’ям, клаптиками облізлої прозорої кори, якісь велетні поприв’язували хмари з низького й важкого, аж ось-ось проломить дахи, олов’яного неба.

На вулиці було ще холодно, тому темно-зелена фарба у дерев’яному відрі загусла та неохоче лягала на погано обтесані дошки паркану. Хазяїн сказав, що для паркану й так згодиться, а теплої пори на таку роботу буде шкода часу. Хлопець продовжував механічно ялозити квачем по паркану вгору і вниз, вгору і вниз, вдивляючись в екіпажі, які на мить з’являлись, мов у картинній рамі, в кінці провулку та зникали разом з голосами, цоканням кінських копит і гуркотом коліс по вуличній бруківці. Перехожі теж з’являлися на якусь мить і зникали, гомонячи про своє, і нікому не було ніякого діла до якогось там паркану та хлопця в заляпаному фарбою сірому халаті, який в насмішку хтось з гостей господаря назвав «хітоном» . З вулиці знову ляснув чийсь веселий сміх і пропав.

Тарас Грушка, як його тут звали ще по-старому, по-сільському, зітхнув, продовжуючи в такт фарбуванню ворушити посинілими губами, складати слова, закінчення до закінчення, немов нанизував намисто, як це він любив робити ще з дитинства: «Холодна…голодна…гуляє по полю…волю…льолю…долю…..кляне свою долю». Потім озирнувся навколо, немов уперше побачив шматочок неба, хмари, гілки беріз і почув голоси зі столичної вулиці. Це був недосяжний і такий близький світ, захований від нього парканом: «От повішусь, їй-бо, повішусь», – і зозла кинув квача у відро, так, що хлюпнуло навсібіч, а потім довго дивився, як фарба сповзала з халата довгими й тягучими, як його горе, краплями та падала на витоптану землю біля паркану.

Він ще якийсь час дивився на багату й світлу вулицю, продовжуючи нанизувати слова «муки…руки…круки…науки», і мріяв про якусь хворобу, від якої б настала легка смерть, або про порошки, які можна ковтнути, щоб уже не прокинутись, або втопитися, бо ввечері йому було обіцяно різок за те, що читав свої вірші для двірні, а управитель – «пся крев, лайдак» – почув чи йому донесли, що малярчук знову приходив і смішив двірню, відволікаючи від роботи. Різок не хотілося, але не так різок, як отого лютого приниження, бо не всі з двірні любили, коли Тарас приходив з волі; усі думали, що він живе в місті ледь не сам по собі, і тому заздрили, навіть раділи, коли хлопцю діставалося від управителя. Хлопець ледь не заплакав з розпачу, але, уявивши шкірою чорну холодну невську воду, по якій пливли гострозубі крижини, струснувся всім тілом, мов собача від холоду, і почав думати про те, що комусь ось і не потрібно мерзнути чи фарбувати остогидлий паркан, а йому тільки оце, тільки оце, тільки оце…

Тарас Шевченко. Портрет неизвестного.

Двері відчинилися навстіж, і, влетівши в кімнату, яку вони знімали на двох з Сошенком, Тарас з розгону поставив на стіл пляшку, аж хлюпнуло, перед цим ковтнувши з неї вина й притьмом накинувши на плечі шубу, щойно куплену на «розвалі» у якогось бідаки, крутнувся перед вмурованим у стіну люстерком. Засміявшись, запитав, майже не звертаючи уваги на товариша, який поглядав на нього з неприхованою зневагою:

– А що, Сохо, ти таке бачив?

Той тільки сплюнув:

– Було б щастя!

Тарас налив у скляний кухлик вина й підніс товаришу аж під мольберт, за яким той стояв:

– Та кинь ти! Ото було б чого сердитися. Я гуляю! Свобода! Ти знаєш, що це таке? Ось щойно зайшов у класи – а там! А там – боги! Професори, академіки! І всі вітаються зі мною. За руку! – і, сам випивши вино, приспівуючи, затанцював до дверей, – «Від Києва до Лубен насіяла конопель, дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам», – але, різко зупинившись на півслові, повернувся до столу й присів на стілець.

У нього раптом зник веселий настрій, і він, підщочившись, почав уважно дивитись на роботу свого товариша, але довго мовчати не зміг:

– Сохо, Сохо…Ти думаєш, що я сам нічого не бачу й не розумію? Ти кажеш, що треба заробляти. Треба… Але ж я таке хочу зробити! Я ж відчуваю, що можу! Чую, як з мене сила так і пре! Прокинусь уночі, а мені в голові аж тісно від думок. А вірші?! Боже, як воно в тій голові вміщується? Так багато, що не встигаю записувати. Тільки-но одне видіння з’явиться, як уже інше напливає, а за ним – ще і ще… Я бачу зразу все і всіх – своїх рідних, Україну, панів, Італію, академію, Петербург, кріпаків – і хочу щось таке зробити, щоб отак зразу всім настало щастя! Така сила у мені, що я можу все змінити одним словом, наче я сам Господь! От скажу Слово – і всі мене послухають. Я знаєш, ким буду, Сохо?! Я все зможу! Отак лежу, думаю, так би й полетів аж під зорі! А потім враз як насуне ніби хмара, аж у голові потемніє, і така слабкість нападає, що ні рукою, ні ногою ворухнути. І в душі, отут під серцем, враз стає порожньо, як у діжці. Тоді я стаю таким нікчемним, таким малим, як отой атом… Мені враз стає страшно, аж у піт кидає, думаю, куди ти пнешся, комашко? Ти подивися, де ти, і де Бог?!

Тарас трішки помовчав, надпив з кухлика вина:

– Іди, Сохо, посидимо, погомонимо.

Той зневажливо махнув рукою:

– Було б чого розсиджуватися. Журиться він… Мріями роботи не зробиш. Чого його й пнутися хто знає куди? Я теж мрію, але з цього наїдку не буде. У тебе ж у руках є шматок хліба, та ще й чималий. Бог не кожному художнику дає в житті такий талан, а тобі – дав. Ще третього дня он яке замовлення принесли, а ти все гуляєш. Ну, не сором?! Учора знову приходили, запитували, коли почнеш, чи ти будеш робити портрета, бо їм ніколи чекати? Мені б такого замовника… А ти таскаєшся із своїми віршами, як дурень з торбою. Роби лишень, що дають, а то пнешся прямо в архіреї, не знаючи чину.

Соха майже сердито й ображено знову відвернувся до мольберта. Тарас зітхнув, вирівняв спину та поклав долоню на стіл:

– Не віриш…А знаєш, Сохо, ще мій дід казав, царство йому небесне, що треба бити лихом об землю, то твоє щастя й збудеться. Отак і я, посумую-посумую, а потім таки зайду в шинок, сяду нищечком у куточку й згадаю, що я – вільний. Сидиш собі, на всі боки роззираєшся, слухаєш, як люди гомонять про все на світі, – і про свою долю, і про панів, і про служби чи війну, а то й чумакування, а потім і присядеш до компанії. Знаєш, як я люблю з нашими земляками посидіти? Що то вже люди бачили світу?! А розумні! То й я з ними розмовляю. Гукну корчмарю, щоб приніс оковитої, то хіба ж така щира розмова трапляється?! Мені це як повітря, як вітер з України! І про світ ведемо мову, і про кривду, і про правду – про все. А потім і співаємо, коли трішки вільніше стає. Знаєш, Сохо, горілка, вона ж як воля – робить душу легенькою, аж летіти хочеться. Вип’єш першу – стрепенешся. Вип’єш другу – схаменешся. Вип’єш третю – душа грає, думка думку доганяє. Ось бачиш, як воно у мене щойно саме якось склалося. Їй-богу, не брешу!

Тарас знову надпив вина й замріяно подивився на товариша:

– Ось ти смієшся з моїх віршів, та я й сам бачу, що ще мало знаю. Неначе щось хочу сказати, так би й завернув, а слів бракує. Більше хочу, аніж можу. Але ж людям подобається, чуєш? Ось учора таке почув, що й до зараз не отямився. Зайшов у шинок, тут недалеко, сидимо, гомонимо із земляками, які щойно прийшли з чумацькою валкою, аж раптом хтось з них заспівав:

– Нащо мені карі очі, нащо чорні брови, як ти слухати не хочеш і не йдеш на мову?

Соха, припинивши роботу, зневажливо подивився на замріяного Тараса:

– Ну то й що? Ніколи не чув, як п’яні співають? Та з ними хіба таке почуєш?

Тарас враз посерйознішав з виду та якось аж урочисто сказав, дивлячись товаришу в очі:

– А те, що це мій вірш! Я вже й забув, коли написав і дав комусь з двірні, а воно он що виходить! Люди з нього пісню зробили й співають в Україні! Спі-ва-ють! Мою пісню! Та що там в Україні? Ось і в Петербурзі співають, а ти кажеш – дурниці. Якби ти знав, яка це радість для мене – почути, що мої вірші знає ще хтось, окрім мене, що їх зробили піснею і цю пісню співають люди, яких я не знаю та які навіть не здогадуються, що цей вірш написав я. Розумієш? Що може бути важливішого? Та як же тут не радіти й не гуляти, га?! Може, заради оцього й треба жити? Заради Слова, мого Слова, бо воно ж чогось варте! Я знаю, що тепер можу зробити все на світі, бо спочатку було Слово! Я, якщо хочеш знати, ще з дитинства хотів написати таке, що ото дід читав у Псалтирі – важливе, аж лячно. Ще не розумів літер, а от хотілося чомусь написати щось своє, щось мені ж било в оту малу й дурну голову? Писати… Спочатку навіть перемальовував на стіну букви з Псалтиря, то мені ж за це і попало, що попсував піч.

Тарас посміхнувся, але продовжив:

– Може, я того й малювати почав, що хотів щось сказати, але не знав літер? Тому й малював, що не знав письма? А тепер я у своїх віршах так високо літаю, що аж самому страшно. Ні, це не одне й те самісіньке – написати вірша чи намалювати портрет. Пензель, він тебе неначе прив’язує, а перо – піднімає. Може, тому, що з пташиних крил зроблене, га? А ти кажеш – малюй. Хоча, правду сказати, усе сльози – і слово, і малюнок.

Тарас помовчав.

– Я щойно ось що зрозумів. Ти ж ніколи не думав про того, хто сотворив слова наших пісень? А їх же хтось таки придумав, хтось же склав оці божественні вірші? Тільки ніхто не знає, хто це був і з яких мук і сліз народилися слова, які співають у народі. Так і померли безвісти й без талану.

Тарас Шевченко. Автопортрет со свечой.

Тарас чи то з образою, чи то з жалем глянув на товариша й, мовчки підвівшись, пішов з кімнати, але зупинився в дверях, хотів ще щось сказати, та лише коротко махнув рукою, мовляв, та що тобі казати, і зник за дверима, заторохтівши по сходах підборами новеньких черевиків.

Часом людині справді важливіше не робити, що загадано, а мріяти, особливо коли й сам не знаєш, що важливіше – дорога, якою всі звикли ходити до криниці, чи нікому невідома стежка, яка не знаєш, чи й приведе до джерела? Творчих людей найчастіше успіх чекає якраз на незвіданих шляхах, які багатьом здаються і незручними, і не потрібними. Мабуть, тому вони й не схожі на інших, що живуть навіть не мрією, а передчуттям успіху, яке й жене їх усе далі й далі, і саме це відчуття тривожного очікування змушує шукати не самотності, а товариства. Воно якщо й не порадить нічого, і тим більше не заспокоїть, зате й не чіплятиметься з непотрібними запитаннями, а це саме те, що потрібно для прийняття усвідомленого рішення, бо кристали з’являються лише у насиченому розчині.