Акварельний міраж

15:20
459
views

Чомусь так склалося, що широкому загалу Кіровоградської області більше відомі або художники-метри старої школи, такі, як Іван Похитонов, Амшей Нюренберг, Олександр Осмьоркін, Петро Оссовський, або сучасні художники, але теж старшого покоління. Молодих в образотворчому мистецтві ми якось не дуже й знаємо, повторюсь, що мова йде про широкий загал. Тому для мене справжнім відкриттям стали роботи молодого олександрійського художника Максима Кісільова.

Натрапив я на них у соціальних мережах на сторінці матері Максима – Ольги Кісільової, і вони одразу зачарували своєю поетичністю й неординарністю в зображенні взагалі-то звичних і буденних міських пейзажів. При цьому вони не абстрактні, вони чітко адресні, впізнавані, але не фотографічною чи креслярською графічністю архітектурних ліній, а портретною схожістю міських куточків, які на акварелях художника стають схожими на екзотичні міражі невідомого та водночас близького тобі міста. Його міські пейзажі роблять Олександрію не провінцією, а фрагментованою мозаїкою якоїсь столичної чи старовинної паркової архітектури. Особливого настрою роботам додає зимово-весняна тематика, вечірній вологий туман, який робить знайомі обриси розмитими й таємничими. Одним словом, це художник, картини якого потрібно бачити, а про нього самого – знати більше.

Однак зв’язатися з ним по телефону було не так просто, і нам ще поталанило, що він зараз не в Польщі, де живе кілька останніх років, а в Олександрії. Завдяки його мамі ми змогли поговорити з Максимом, причому зробити це до обіду було неможливо. Мама сказала, що він… спить, адже працює переважно ночами.

З’ясувалося, що до своєї мрії стати художником Максим ішов доволі складним шляхом, почавши свою фундаментальну профільну освіту ще з раннього дитинства. В 11 років він потрапив у спеціальний освітній заклад, свого роду інтернат для обдарованих дітей – Державну художню середню школу імені Тараса Шевченка в Києві. Це був єдиний в СНД заклад, куди потрапити було непросто через великий конкурс. А взагалі малювати хлопчик почав років з трьох, потім батьки віддали в місцеву художню школу, причому Макс зі сміхом згадує, що його інколи змушували ходити на навчання: «Мабуть, елемент лінощів…Я й до цих пір змушую себе працювати, бо якби я малював по натхненню, то це було б рідко. До справи потрібно більше ставитися, як до роботи, – працювати щодня». А щодо ночей, то Макс каже, що ввечері він просто більш активніший, тому часто творчий вечір переходить у робочу ніч.

В Олександрії його вчителями були Валентин Іванович Дяченко та Олександр Миколайович Мозговий, а в гімназії ім. Шевченка, де вчився хлопець, діяла «Школа мистецтв», тож відвідував і її. В інтернаті, окрім художньої, були ще музична й хореографічна спеціальні школи. Вдень навчалися, а жили в гуртожитку під наглядом вихователів.

Школа дозволила зробити й життєвий вибір: Макс вступив до Архітектурно- будівельного університету на факультет дизайну та прикладного мистецтва. У 2014 році отримав диплом і невдовзі поїхав до Польщі, де навчалася й працює кохана дівчина. З тих пір так і живе, і йому там подобається. Він не входить в якісь офіційні польські мистецькі спілки чи організації, бо для цього потрібно мати громадянство, але для роботи це не важливо. У Польщі з роботою проблем практично не виникало, мається на увазі конкурентне середовище.

У перший рік після університету Максим працював у Кракові на вулицях дуже багато, зранку і до вечора, роботи малювалися і продавалися на місці. Для цього потрібен дозвіл, але лише одного разу підійшли поліціянти, мабуть, направили конуренти, хоча більше такого не було. Рівень життя в Польщі дійсно набагато вищий, особливо це відчувається, коли повертаєшся в Україну. За час життя в Польщі в Макса з’явилося багато цікавих знайомих і друзів, тому коло контактів достатньо широке і жодних проблем з поляками не виникало.

Він багато подорожує Європою, під час виставок проводить власні майстер-класи. У Польщі в основному сам обирає теми й пише на власний розсуд, але трапляються й замовлення для галерей чи виставок, які проводяться в країнах Європи, а також в Гонконзі чи в Туреччині. А от у Кропивницькому виставки робіт Максима Кісільова не було, якщо не рахувати однієї картини в експозиції одеських художників, яка виставлялася в галереї «Єлисаветград».

Йому є з чим порівнювати, і він каже, що в українській школі живопису цінується більше академічний підхід: «Якщо дивитися на те, що відбувається в світі, то ми років на 50 відстаємо по дизайну, відстаємо від сучасного мистецтва. Якщо брати сучасну школу, то ми більше копіюємо, потрібно щось сучасне, а воно вже давним-давно створено. Із сучасних українських художників, мабуть, лише один Іван Марчук може відповідати міжнародному рівню. Я взагалі не дуже переймаюся цими течіями, я просто працюю». Критика його робіт у пресі в основному схвальна, але найбільший критик своїх робіт він сам.

Якщо ситуація з пандемією не погіршиться, у найближчих планах художника – повернення в Польщу. Від’їзд талантів за кордон – окрема тема, а для художників ще й своєрідна. Вважається, що в Україні художників не цінують, хоча насправді в нас багато знаних і різноманітних авторів. Але в Україні можна стати відомим лише тоді, коли тебе визнають на Заході, тільки після цього про художника починають говорити на батьківщині. Коли й не сам художник, то його картини обов’язково повинні виїздити за кордон. Можливо, так склалося від відсутності культури сприйняття, можливо, через неувагу з боку держави, але приклад Максима Кісільова свідчить, що його творчість потрібно популяризувати й у нас. Майданчиків у Кропивницькому для цього достатньо, і цей матеріал повинен стати першим кроком. Максим погоджується: «Я не проти своєї виставки в Кропивницькому, більше того, я б хотів влаштувати таку виставку».