І самопроголошений Кіровоград…

Обласний центр Кіровоградщини недарма вважають унікальним, бо, мабуть, жодному українському місту стільки раз не змінювали ім’я, як Єлисаветграду. Уже це дало змогу підготувати на сторінках «УЦ» цикл матеріалів на тему перейменувань, а були ж ще й варіанти! Чергова наша розмова з кандидатом історичних наук, завідувачем кафедри історії України Центральноукраїнського педагогічного університету ім. Винниченка Олександром Чорним стосується назви, з якою ми прожили більшу частину радянського періоду, тобто Кірово та Кіровограда.

– Пане Олександре, з попередньої нашої розмови, опублікованої в другому номері «УЦ» за 2020-й рік, ми знаємо, що бажання змінити назву Зінов’євськ виникло набагато раніше, ніж це сталося.

– Наприкінці 1927-го року відбулося засідання Зінов’євського партокружкому, на якому було порушено питання «Про можливість перейменування Зінов’євська в Дзержинськ». Я знайшов дані, що вже другого дня, тобто 8-го лютого 1928-го року, вони надіслали своє рішення на затвердження в Харків, проте справа розвитку не отримала. Навіть виявити в архіві відповідь мені не вдалося. Тобто Зінов’євськ так і залишився, хоча спроби перейменувати місто продовжувалися, про що свідчить факт, який вперше вводиться в науковий обіг.

– Відкриття?

– У всякому разі – цікаво, що майже рік обговорювалася можливість перейменування міста Зінов’євськ в місто Молотовськ! І розглядалося воно на рівні Центрального виконавчого комітету СРСР. Ці матеріали знайшов наш земляк Анатолій Васильович Пивовар, але деталей ми не знаємо, проте така інформація є. Тому назва трималася до 1934-го року, коли 1 грудня сталося вбивство, з’явилася сакральна жертва у вигляді Сергія Мироновича Кірова, і ми отримали Кірово.

– Як швидко зреагували?

– Ситуація виглядає наступним чином. 1-го грудня дехто Ніколаєв Леонід Васильович застрелив Кірова, а 2-го грудня вийшов екстренний випуск Зінов’євської газети «Соціалістичний наступ», дещо меншого формату, де писалося про «руку класового ворога» й «гаряче любимого тов. Кірова» та про «душогуба», особа якого встановлюється. Серед істориків побутують різні думки, у тому числі й як помста за розпусту.

– Раз справа стосується Кірова, то доцільно згадати й про обставини його загибелі. Ще в 60-ті роки якийсь товстий журнал, і я це прочитав ще в школі, писав про те, що Кірова вбив за наказом Сталіна цей Ніколаєв, причому розповідалося і як були знищені свідки, тобто ті, хто першим прибув на місце вбивства. Але вже в пострадянський період центральний московський канал показав версію, причому в популярному циклі про діяльність КДБ, іншими словами, офіційну на той час, в якій доводилося, що партійцю помстився чоловік коханки Кірова. У сюжеті демонстрували одяг Кірова, його картуз і навіть підштанники зі слідами якби кохання. Виявляється, ці докази зберігалися весь цей час, з результатами трасологічної експертизи, з документами й спогадами, що Кірова вбив чоловік працівниці Смольного, з якою Кіров у момент вбивства займався відповідним чином неподобставами прямо на столі службового кабінету, не знімаючи шинелі й картуза. Тому картуз і комір шинелі прострелені ззаду. Але буквально десь поряд у часі, і теж на центральному російському каналі, з’явилася інша програма, де все зводилося до вбивства Кірова з політичних міркувань.

– Смерть Кірова дійсно обросла різними подробицями. Є прихильники і тієї, й іншої теорії, але я думаю, що обидві версії потрібно об’єднати, бо серед цих партійних номенклатурщиків Кіров все-таки був ходоком по дівчатам, то я думаю, що версія мала право на життя. Так само, як і версія про те, що його вбили в коридорі й теж пострілом ззаду, коли Кіров відмикав ключем двері кабінету. Як би там не було, його застрелили. Виходить, що з одного боку розкрутився маховик репресій, з іншого боку – прибрали незручну для Сталіна людину, саме Кірова, і третій момент, коли почалася масова «кіровізація».

– Мабуть, тоді всі газети Союзу відреагували відповідним чином, але це ще не було прив’язано до нашого перейменування?

– Мабуть, ще ні, але місцеве населення все це прочитало, повірило, і вже 8-го грудня вийшов наступний номер «Соціалістичного наступу», де була маленька заміточка про те, що трудящі міста Вятка виступили з ініціативою назвати своє місто іменем Кірова, потім була ініціатива вже на державному рівні – постанова про перейменування міста Вятка на честь тов. Кірова.

– Він же був місцевим, товариш Костриков?

– Так, фактично вятський. Уродженець міста Уржум Вятської губернії. А в Зінов’євську поки-що мовчать, ніхто нічого. В наступному номері цієї газети пишуть лише про похорон, про те, що тіло Кірова з Ленінграда перевезли в Москву, що він був кремований і похований біля Кремлівської стіни, і аж 21-го грудня процес зміни назви міста починається з публікації в газеті «Соціалістичний наступ» статті про «зінов’євсько-бухарінсько-троцкістську» опозицію, і вжиті такі епітети, як «повзучі гадини Зінов’єв, Каменєв, Троцький, Бухарін» і т.д. І в місті почала розкручуватися ідея про перейменування міста, яку розкрутили за 8 днів.

– Ця думка матеріалізувалася якимось чином?

– Думка матеріалізувалася буквально в наступному номері газети, коли почали друкувати виступи робітниць швейної фабрики, панчішної фабрики, кондитерської фабрики й навіть школярів Зінов’євської школи № 22. Що цікаво? Усі, як під копірку, говорили про те, що потрібно караючою рукою знищити оцю антирадянську троцкістсько-зінов’євську опозицію, оцих «піддонків», і оце слово «піддонки» фігурувало практично в усіх заявах, навіть у заявах школярів.

– Я аж задумався, як його перекласти?

– Російською це подонки, покидьки – українською, а вийшло – піддонки. І оці піддонки зайшли в усі заяви, навіть червоноармійців і червонофлотців, які проїздили містом.

– Видно, текст був спущений з такого високого рівня, що місцеві мовознавці не змогли виправити, хоча бачили.

– Очевидно, і першим закликом, який прозвучав, була пропозиція надати ім’я Сергія Мироновича Кірова швейній фабриці. Процес пішов далі, але всі в один голос, що простежується по заявах працівників інструментального цеху чи зварювального цеху «Червоної зірки», усі пишуть, що необхідно «зняти ганебне ім’я організатора підлого, замовного вбивства палкого трибуна Сергія Мироновича Кірова, ім’я Зінов’єва з нашого міста».

– Змити пляму?

– Так, змити ганьбу, бо не може пролетарське місто носити цю назву, у тому числі й вулиці, які носили імена Зінов’єва та Камєнева.

– І все стало підставою для прийняття постанови? Як це відбувалося?

– 29-го грудня, помпезно, класика жанру, з газетою, зі зборами в піонерських дружинах, на заводах і на фабриках, хіба що на пароплавах не було.

– Уточнимо. Всенародного голосування не було, обійшлися протоколами зборів?

– Схоже, газетними публікаціями більшовики показали, що ініціатива йшла знизу й фактично перейменування відбулося 21-го грудня, коли прозвучав натяк, що Зінов’єв, можливо, заплямований вбивством Кірова, і вже 29 грудня, за тиждень, усе було вирішено.

– А ось такий момент. Коли місто хотіли перейменувати в Дзержинськ, справу подавали в Харків, теж було рішення окружкому?

– Справу про Дзержинськ вирішив округвиконком, але в газетах я не знайшов ініціативи знизу. Це була партійна ініціатива, відповідна постанова, але Харків не відреагував, і все на цьому скінчилося. А зараз підключилися газети, трудові колективи, в газеті була маса фото – і труна Кірова, і Кіров у труні, і тому подібне.

– Зрозуміло, а чому все-таки Кірово, адже вже ж була Вятка, яку нагородили цим же ім’ям?

– Вятку назвали Кіров, а ці вирішили – Кірово. Чому без «града» – не знаю.

– А була хоч якась прив’язка імені Кірова до місцевості? Ну, видатний, полум’яний, але хоч би була спроба якось поєднати його з містом? Можливо, був проїздом чи ще щось?

– Ніхто нічого не шукав, у газетах про це не писали, і він тут ніколи не був. Я думаю, що потрібно було поспіхом прибрати Зінов’єва, потім Вятку вже перейменували, а ми тут двічі хотіли, один раз в Дзержинськ, другий в Молотовськ, але не склалося, тому потрібно було діяти по гарячих слідах.

– Я знову повернусь до версій. А чи не могло бути перейменування такою собі витонченою помстою Зінов’єву, коли місто, яке носило ім’я вбивці, назвали ім’ям його жертви?

– Я думаю, що ні, бо вбивця все ж Ніколаєв.

– Але в ролі організатора виступав все-таки Зінов’єв?

– Не факт, бо це лише людям було подано, як факт. Просто з карт прибирали непотрібні імена.

– Але ж не назвали Одесу, не назвали Миколаїв? Це як приклад. Могли б Зінов’євськ назвати й якось інакше?

– Не забудьте, що йшла масова кіровізація – Кіров, Кірово, Кіровакан. Це елемент масштабної пропаганди.

– Добре, йдемо далі. Як подію відзначали на Кіровщині?

– Вийшла постанова про перейменування, і зразу ж постало питання про встановлення в місті пам’ятника, і таке рішення було прийняте. Далі – класика жанру: Кірово, площа Кірова, пам’ятник Кірову й тому подібне. Але наш пам’ятник не унікальний. Ще два і зараз стоять у Росії, один в Петрозаводську, а інший в Медвежогорську.

– З тим же галіфе, з тим же пальцем?

– Так, вони відлиті з однієї матриці, а унікальність його визначається скульптором, якщо не помиляюся, це був Матвій Манізер.

– Маститий скульптор, кажуть, був улюбленцем Сталіна, але він створив і пам’ятники Тарасу Шевченку в Харкові, Києві та Каневі, правда, вони не повторювалися, як у випадку з Кіровим. До речі, а додаткового вихідного на честь перейменування, як у випадку з Зінов’євськом, не було?

– Ні, такого факту я не зустрічав. Але, знову ж таки, почалася епідемія назв іменем Кірова піонерських дружин, підприємств і тому подібне.

– А як сприйняли факт чергового перейменування міста в народі?

– А в народі ходіла така частушка, російською: «Ой огурчики, да помидорчики, Сталин Кирова убил да в коридорчике».Народ, як кажуть, просікав, що й до чого, але в архівах немає нічого про сприйняття назви. Думаю, що потрібні люди озвучили потрібні тези, ці тези ввійшли в газети. Найважливіше, що ворог був призначений, і це все виправдало. Цікаво, що тези про необхідність перейменування в Кірово та опис свята практично повторювали тези, пов’язані з назвою Зінов’євськ.

– А коли ж з’явилася назва Кіровоград?

– Хочу зазначити, що назвою Кіровоград я б так не розкидався, мовляв, «на смітник історії», бо це вже було, як ми бачимо. Тому що це адреса, це вже в історії, скільки десятиріч, як і Кіровоградська область. Хоча чергова назва міста тісно прив’язана до утворення Кіровоградської області в січні 1939-го року.

– Це ж ще було Кірово?

– Так, на момент створення області місто називалося Кірово. Але назва Кіровоград вперше з’явилася в указі про утворення Кіровоградської області з центром у Кіровограді. Фактично до Кірово додали «-град», щоб в СРСР не було двох Кіровських областей.

– А окремого рішення назвати місто Кірово Кіровоградом так і не було?

– В указі про утворення Кіровоградської області сказано, що утворюється область: «З центром у місті Кірове, з перейменуванням міста Кірове на Кіровоград».

– Знову якось виходить, ніби назва з’явилася нізвідки, бо, по ідеї, спочатку повинні були перейменувати окремою постановою місто, а потім визначати його центром області. А як було в період німецької окупації?

– У період окупації я зустрічав варіант назви Єлисаветбург, навіть у картах німецького Генерального штабу це було. Таку назву я знайшов і в одному німецькому атласі, тобто позначення міста, як Єлисаветбург. А на місці пропонувався варіант перейменування міста у Тобілевичі, і навіть у газеті «Український голос», яка видавалася під час окупації, було кілька таких матеріалів, мовляв, потрібно повертати імена або називати міста українськими назвами.

– А німцям як би було байдуже, вони спокійно вживали слово Кіровоград?

– Думаю, що так. Колега розповідав, що при німцях на Черкащині існував колгосп ім. Леніна. Є німецька хроніка 1941-го року, якою зафільмовано вступ частин у місто. Видно, як колона йде повз адресний вказівник Кірово, при цьому назва Кіровоград існувала вже два роки.

– Дуже цікаво, а Кіровоградський район теж тоді ж з’явився?

– Так, усе пішло заразом, як місто й вокзал ставали Зінов’євськом, потім Кірово, так стало і з Кіровоградом і Кіровоградським районом. Це сталося 10-го січня 1939 року.

– Дивно, ми якось ніколи й не відзначали дату чергової назви міста, а вона ж таки була майже 80 років. Дякую за розмову.