Відчуття, що натрапив на таємний орден з ймовірною назвою «Хранителі часу», не полишало мене минулого тижня. Бо, намагаючись завести розмову з годинникарями про особливості їхнього ремесла, я кілька разів ловив великого облизня. Одні, ледь відчиняючи віконця своїх будок, посилались на надзвичайну зайнятість «до кінця року», інші відмовляли без пояснень. Найгрубіше мене відшив той, на якого я покладав найбільші сподівання, – власник будки з табличкою «Ціни нижчі державних». Кумедний напис вселяв надії, що майстер – веселий та привітний, а виявилося: тільки веселий.
Припущення про секретну організацію розвіялися при зустрічі з Тетяною Король-Жовтенко (на фото), яка працює майстром у магазині годинників у центрі Кропивницького, – у неї знайшлося трохи часу на спілкування з журналістом.
Виявляється, Тетяна не вчилася на годинникаря в якому-небудь закладі.
– 1995 року закінчила школу й пішла на курси закрійників. Не сподобалося. Вирішила спробувати себе в професії мами – вона майстер з ремонту годинників. Мама почала мене вчити. Спочатку було складно. Я й плакала. Згодом навчилася.
У магазин зайшли кілька підлітків. З байдужим виглядом минувши сяючі вітрини з Tissot, Edox, Maurice Lacroix і тому подібною красою, не звернувши найменшої уваги на ножі Victorinox (ціна деяких – як мінімальна пенсія), пацани скупчилися біля відділу Casio, а один попросив Тетяну:
– Нам би «Монтану» подивитися.
Виявляється, підлітки так називають електронні Casio, дуже схожі на годинники Montana, модні у вісімдесяті роки минулого століття. Коштує це ретро, виготовлене в XXI віці, кілька тисяч гривень – Casio є Casio. Мабуть, це така хіпстерська мода – носити годинник а-ля Montana.
– Хіба вони кращі, ніж он ті? – показую на інший ряд Casio, де годинники – солідні, з циферблатами й стрілками.
– Кращі!
– А якби тобі справжню «Монтану»? З шістнадцятьма мелодіями?
– Є, батькова. Не працює.
– Мабуть, поокислялося всередині. А запчастин для «Монтани» тепер попробуй знайди, – каже Тетяна.
Хлопці, помацавши свою мрію, пішли, а ми продовжили розмову.
– Приносять на ремонт радянські годинники?
– Недавно ремонтувала жіночі «Луч». Регулярно приносять «Победы», «Славы», кишенькові «Молнии». На горищах їх знаходять, чи що.
– А деталі?
– Є постачальник.
– Мабуть, багато хто відмовився від традиційних годинників на користь smart watch.
– Багатьом смарт-годинники набридають, або ж вони ламаються. І люди знову одягають звичайні.
– Ви особисто любите носити годинники?
– Люблю. Є у мене і кварцеві, і механічні. Навіть у золотому корпусі є – радянська «Чайка».
– Здається, у Кропивницькому ви – наймолодша з годинникарів.
– Це так. Більшість – літні люди. Професія зникає.
Перед тим, як попрощатися, з’ясовую, що робоче місце Тетяниної матері – на території Колгоспного ринку (треба ж поспілкуватися ще й з представником старшого покоління годинникарів). Також прошу Тетяну підготувати матір до зустрічі з журналістом.
Павільйон, де працює Любов Григорівна, – пошарпаний зовні. А всередині – навіть затишно. Позаду майстрині висить декілька настінних годинників у корпусах з ДСП «під дерево» – продукція СРСР. Кожних пів години вони видають лункі звуки. У павільйоні, крім Любові Григорівни, – майстер з виготовлення ключів.
– Як я вибрала цю роботу? – перепитує годинникарка. – Дєло случая…
А далі розповідає, що поступила в профтехучилище в провулку Театральному, де вчили на працівників сфери послуг, за порадою материної подруги, яка працювала в облпобутуправлінні. Щоправда, та жінка радила піти в перукарі, але Любові ця робота була не до душі. Тож вибрала спеціальність «Майстер з ремонту годинників», хоча й уявлення ніякого не мала про це. А наставники були хороші – і Скрябін, й інші. Завдяки їм і полюбила ремесло. Отримавши свідоцтво майстра, влаштувалася в майстерні на вулиці Тимірязєва, тепер Карпи (в кварталі між теперішніми В. Перспективною і провулком Декабристів). Там працювала 18 років. Була на курсах на заводі годинників у Пензі.
– У Союзі багато годинників випускалося – «Ракета», «Победа», «Восток», «Слава», «Луч», «Полет», «Чайка», «Заря»… Хороші годинники. Але й ламалися – техніка є техніка. Коли у вісімдесятих роках появилися кварцеві, довелося вивчити і їх. Там механіка з електронікою поєднана.
– Імпортні годинники попадалися вам у часи СРСР?
– Попадалися. Вони кращі були, ніж наші. Оформлення краще. Це – між нами.
– У нас такий конвеєр був! По десять – п’ятнадцять годинників в день ремонтували! – втрутився в розмову майстер з виготовлення ключів, виказавши своє годинникарське минуле.
– Складно відремонтувати годинник?
– Складно причину знайти. А усунути при наявності деталей – проблем нема ніяких, – запевняє Любов Григорівна.
– Скільки ж часу витрачаєте, щоб з’ясувати причину?
– Від п’яти хвилин до п’яти днів.
– Із запчастинами проблем нема?
– Запчастини продаються. Але ж і ціни тепер – мама дорогая…
Любов Григорівна наголошує, що праця годинникаря – важка. Її підтримує сусід:
– Подивися часок в одне місце! Витримаєш?
– Випускали нас з училища багато, а роблять по спеціальності одиниці. Бо тяжкий труд, – продовжила майстриня.
– Да, нас штампували… – підтвердив її колега думку про те, що радянська профтехосвіта масово випускала спеціалістів з ремонту годинників.
Звісно, він і Любов Григорівна пам’ятають ліліпутів, які у вісімдесяті роки працювали годинникарями в Ремпобуттехніці на проспекті Правди.
– Їх було багатенько. Але вони не з нашого училища. Не знаю, де вони вчилися. Їх уже нікого в живих немає. Їхній вік короткий. Маші немає, Колі немає… – годинникарка назвала ще кілька імен.
– З дочкою спілкуєтеся на професійні теми?
– Коли зберемося в якійсь компанії, то всі говорять про що завгодно, а я з дочкою – тільки про часи.
– Про те, що взяли на ремонт красивий екземпляр?
– Краса не має значення. Нам головне – найти причину поломки та запчасті дістать.
– І вам не важливо, який у вас годинник?
– Аби гарненький був, можна й дешевенький. Якби лишні гроші були, я на годинники не потратила б, а дала б дітям. Але кому подобаються дорогі годинники, хай купують.
ВЛК: що важливо знати? Пояснюють юристи