Мистецтво бути музеєм

Круглу дату відзначив обласний Музей мистецтв. Початком його діяльності вважається 4 січня 1993 року. Звісно, появився заклад не на голому місці. Ось що розповіла про це Тетяна Ткаченко, директорка музею:

– З 1965 року діяла картинна галерея, вона розташовувалася у приміщенні Спасо-Преображенського собору, який у той час не діяв. Галерея була відділом обласного краєзнавчого музею. 1991 року церкву повернули віруючим, а фонди галереї перевезли в цей гарний будинок, зведений на межі XIX –XX століть, його першим власником був купець Ізраїль Шполянський. У часи мого дитинства тут розташовувався магазин «Будинок одягу». У тій частині будинку, де тепер вхід до музею, продавали шкарпетки. У «Будинку одягу» було ательє. Мені там, до речі, 1990 року пошили сукню на шкільний випускний. Після того, як звідси вибралися торговельники, приміщення занепало, потребувало ремонту. 4 січня 1993 року тодішній представник Президента в області Микола Сухомлин видав розпорядження про створення обласного художнього музею. Реставрація приміщення тривала до 2001 року.

Тетяна Ткаченко очолила художній музей у липні 2003 року. У липні 2020-го його перейменовано на Музей мистецтв. Перед Тетяною Ткаченко директорами були Олег Юрченко (який і тепер працює тут, завідувачем відділу), Валерій Давидов, Микола Федотов. Період, коли музеєм керував Федотов, теперішня очільниця називає яскравою сторінкою в історії закладу:

– Микола Іванович дуже багато зробив для музею. Він навіть стелажі власноруч виготовляв. Його вже давно немає в живих.

Тетяна Ткаченко стелажів не майструє, але за її керівництва музей став відкритим для широкої публіки, перетворився на громадський майданчик, де проводяться заходи, часто не пов’язані з мистецтвом. Запитання до пані Тетяни: як виникла ідея популяризувати музей з використанням невластивих для нього форм роботи?

– Я ще в дитинстві у багатьох музеях побувала. Не лише в Україні, й в інших республіках СРСР. Завжди дивувала музейна тиша. Напружувало, що в музеї й дихати на повні груди не маєш права. Вважаю, музей має бути для людей, а не тільки щоб складувати в ньому предмети старовини і мистецтва. Робота в музеї – це ще й популяризація того, що є в його фондах.

– Задля популяризації музею, – продовжує Тетяна Ткаченко, – ми почали запрошувати сюди на фотографування весільні пари. Згодом запровадили церемонії одруження в музеї. Цю ідею я запозичила 2006 року на навчанні музейних тренерів, був такий українсько-нідерландський проєкт. Нам показали весільні церемонії в львівському палаці Потоцьких, вони проводилися у сучасному європейському стилі. Повернулася я додому й запропонувала колегам теж проводити весільні обряди, але в етнічному стилі. Розробили сценарії, знайшли народне вбрання, рушники, інші атрибути українського весілля. Стільки пар стало на рушник в нашому музеї!

Крім виставок, проводимо патріотичні заходи, флеш-моби, квести, благодійні аукціони, для Збройних сил теж гроші таким чином збирали. Спільно з Юрієм Жеребцовим, актором театру Кропивницького, створили «Театр в музеї», а при ньому театральну студію. Він і сам тут грав моновистави. Після смерті Юрія Олександровича його справу продовжують інші актори. «Театр в музеї» називаємо театром імені Юрія Жеребцова.

Наступне запитання Тетяні Ткаченко – про багатства музею: чи є тут предмети, заради яких культурній людині з іншого регіону варто побувати в Кропивницькому?

– Коли музей відкривався, у фондах було близько двох тисяч експонатів. Тепер – понад вісімнадцять тисяч. За тридцять років підвищилася категорія музею: належав до третьої, потім увійшов до другої, виходимо на першу, найвищу для обласних музеїв. Нам закидають: «Чому не висуваєтеся на національний рівень?» Але ж не всі музеї мають бути національними. У нас – потужний регіональний музей. Маємо найкраще зібрання картин в центрі Україні. Пишаємося тим, що маємо твори художників-земляків, відомих далеко за межами України, – Петра Покаржевського, Петра Кодьєва, Олександра Фойницького, Юрія Луцкевича, Олександра Осмьоркіна, Петра Оссовського. Дбаємо про реставрацію картин. Незважаючи на війну, минулого року восени до нас приїздила потужна команда реставраторів. Працювали вони в сховищі, куди вивезено твори у зв’язку з війною.

Про те, як поповнюються музейні фонди:

– Коштів на придбання картин бракує. За останніх двадцять років було дві закупівлі за державні кошти та ще дві – з обласного бюджету. Двох тисяч гривень, виділених з обласного бюджету, не вистачило б і на рами. Тому ми роздали по сто, по двісті гривень місцевим художникам, які подарували музею свої картини, – Сергію Шаповалову, Анатолію Янєву, Михайлові й Андрієві Надєждіним, Оксані Журавель-Надєждіній, Володимиру й Любові Кир’яновим та іншим. Із спеціального фонду музею – за кошти, зароблені власними силами, – придбали картину Андрія Ліпатова. Інші поповнення – подарунки від художників, колекціонерів, меценатів. Є люди, які на благодійних аукціонах купують картини й відразу дарують їх музею. З початку війни ми суттєво поповнили фонди. І не тільки картинами. Маємо поштові марки, випущені за цей час «Укрпоштою», від першої до останньої. Коли кропивничани брали штурмом поштамт, де погашалася марка «Русскій воєнний корабель, іді нах*й », наші співробітники теж стояли в черзі. І вистояли.

А чим займається працівник художнього музею, прийшовши на роботу й попивши чаю?

– Буває, нема коли й чаю попити. Хоча в нас немає такого правила, щоб пити чай тільки в обідню перерву. Усе залежить від того, що заплановано на день. До війни регулярно оновлювали виставки, бо музейна площа дає можливість експонувати тільки невеличку частку того, що маємо. Проводили різні заходи, займалися науковою роботою. Тепер, коли війна, роботи не поменшало, хоча виставки картин пішли у віртуальний простір – в YouTube, у соцмережі. Проводимо фотовиставки, екскурсії, майстер-класи. Запрошуємо дітей з переселенських сімей. До нас приходять люди, ми буваємо на інших майданчиках. Багато співробітників долучилися до волонтерства. Плетемо сітки на фронт, виготовляємо ангелочків-охоронців, волонтеримо на кухнях, шиємо одяг військовим. Розуміємо, у волонтерських центрах не вистачає рук. Проведемо екскурсію, наукову роботу і – волонтерити.

І – про наболіле:

– Не вистачає площі для виставок. Люди працюють у кабінетах без вікон. Покрівлю, яка протікала, частково полагоджено, вже не протікає. Але з фасаду опадає штукатурка, огороджуємо частину тротуару, щоб перехожі не постраждали. У деяких приміщеннях на першому поверсі накопичується вода, яка проступає з грунту. Постійно відкачуємо насосом, а як дощ – відрами виносимо. Це – наслідок штучної зміни русла Інгулу в 1970-х роках. Спеціалісти кажуть, ремонтом у музеї проблеми не вирішити, потрібен дренаж у центральній частині міста.

Згадала директорка й про те, як музей судився з фірмою «Кодак Україна», яка розташовувалася в частині його приміщення. Конфлікт полягав у тому, що ТОВ «Кодак Україна» уклав з попереднім балансоутримувачем приміщення договір про оренду на 25 років, а закон забороняє на території музею діяльність, несумісну з його функціональним призначенням.

– Ми дійшли до Верховного суду. У «Кодак Україна» зрозуміли, що не відступимося, бо закон на нашому боці. Усе завершилося мировою угодою, «Кодак Україна» вибралася з приміщення.

А от на тих, хто 1998 року побудувався в проході крізь музейний будинок і облаштував в арці ювелірний магазин, управи не знайшлося. Держава так і не відреагувала на знущання над архітектурою, хоч музей боровся.

– Через них ми протягом 13 років не могли оформити право на землю, бо вони свій шматок в арці приватизували. Через їхню забудову й дощова вода через арку не проходить. Ми боролися  з ними, але безуспішно. Кілька разів змінювалася юридична особа власника ювелірного магазину. З теперішнім власником у нас нормальні стосунки. Він згодний вибратися, якщо йому дадуть рівноцінне приміщення. Та музей не має чого йому запропонувати.

І все ж Тетяна Ткаченко мріє про арку в первозданному вигляді.

– Ми облаштували б на музейному подвір’ї відкритий майданчик, проводили б там заходи, а вхід був би крізь арку.