Машина часу

1 вересня в загальноосвітньому навчальному закладі №10 міста Олександрії із стіни було вийнято так звану капсулу часу, тобто послання комсомольцям 2020 року від комсомольців 1970 року. Попри ідеологічне навантаження змісту документів, подія, безперечно, цікава з кількох причин, і в першу чергу – як документальне свідчення стану тогочасної освіти.

Для мене особисто це цікаво як безпосередньому учаснику тієї шкільної лінійки піввікової давнини, коли послання закладалося в нішу стіни на другому поверсі школи, після чого на місце прилаштували масивну металеву пластину на бронзових кріпленнях. Наступного, 1971 року наш клас отримав атестати про середню освіту, але, чесно кажучи, у пам’яті не залишилося нічого з офіціозу, який лунав на тій лінійці. Більше запам’яталися не урочисті лінійки, а щотижневі, де тодішній директор школи Данило Романович Євтушенко частенько згадував прізвища порушників дисципліни, у тому числі й моє… Пам’ятаю й якусь корпоративну заздрість, оскільки казали, що в капсулу були покладені колективні фотографії кращих класів, серед яких 9-А, здається, не було. Згадую, як серед шкільного андеграунду виникло напівсерйозне бажання відкрити схованку й вкласти туди щось від душі, але зовсім не запам’яталося, що в капсулу часу було покладено багато предметів тогочасного освітнього процесу, і головне – багато радянських газет, у тому числі й центральних, переповнених матеріалами, присвяченими 100-річчю вождя, що свідчить про загальнодержавну кампанію відправлення послань до комсомольців 2020 року.

У сучасних учнів «десятки», які почули думки комсомольців 1970 року, в яких аж зашкалює комуністично-ленінська риторика, могло скластися враження, що так і було, але насправді вся ця партійщина, в більшості випадків, щасливо оминала нашу свідомість. Ми були звичайними хлопцями і дівчатами, які жили своїми молодіжними інтересами, тобто подобались одне одному, прогулювали уроки, були не завжди дисциплінованими й тим більше не були аж такими правовірними піонерами чи комсомольцями, як це може здатися на перший погляд. До речі, я в школі дивом навіть не вступив до комсомолу, що ніяк не впливало на стосунки між однокласниками. Але те, що я був «безпартійним», якось вплинуло на коло авторів послань в капсулу часу. На той час мої новели й вірші вже публікувалися в місцевій газеті або звучали на шкільних заходах, але це не допомогло пройти творчий відбір на, умовно кажучи, благонадійність. Це невелике пояснення свідчить, що радянська школа жила своїм життям, часто далеким від того політичного гламуру, який ми бачимо в цих листах з минулого.

Зрозуміло, що відкриття капсули заслуговувало на більше представництво очевидців закладення капсули – як вчителів, так і колишніх учнів, але карантинні обмеження не дозволили запросити всіх бажаючих. А що їх було багато, розповіла директор школи Тетяна Петренко: «Ми запросили на відкриття капсули вчителів, які тоді працювали, і прийшли Леонід Борисович Бердник, Олена Юхимівна Усачова. У церемонії брав участь наш 11 клас, і ми вирішили передати естафету далі, тобто закласти капсулу від нинішнього покоління школярів, яку відкриють через 30 років, у день сторіччя з дня заснування школи. Зараз думаємо, що туди покладемо, крім фото кращого класу, можливо, мобільний телефон, бо хто знає, які технології будуть через 30 років?

Для наших учнів було справжнім відкриттям і навіть потрясінням побачити навчальне приладдя, яким користувались піввіку тому. Вони ніколи не бачили чорнильниць, ручок з перами, зошитів з промокачками та всього іншого. Думаємо переслати ці предмети в майбутнє, щоб започаткувати своєрідну естафету поколінь. Зараз люди приходять, як в музей, щоб ніби повернутися в своє минуле, лише сьогодні було 16 чоловік, тому, з огляду на карантин, ми будемо формувати невеликі групи».

Як розповіла Тетяна Іванівна, вміст послання, тобто окремі документи, було запаяно в поліетиленові пакети, можливо, звичайною праскою, а сама ніша була закрита не однією, а двома металевими пластинами. Вірогідно, мало місце пізніше «підселення» експонатів, але як би там не було, сьогоднішні учні прослухали й, мабуть, нічого не зрозуміли з закликів бути вірними вченню Леніна та будівництву комунзіму, а заклик «захищати Батьківщину, як це робили діди й батьки» учнів 1970-х, у наш час набув зовсім іншого змісту. Зате точно актуальним залишається заклик Рими Філіпоненко, Тетяни Майданик і Світлани Робощук вчитися на відмінно, бути чуйними, людяними й скромними, правда, зараз для цього зовсім не потрібно брати приклад лише з вождя світового пролетаріату…