Комунальна революція 2.0

Днями промайнула та майже не привернула уваги чергова масштабна ініціатива президента України Володимира Зеленського, яка виникла після оглядин контрольно-пропускного пункту «Щастя». Там відкрили подарований нам в рамках програми розвитку ООН Центр надання адміністративних послуг…

Про колиску України…

Мешканців Кропивницького сучасним і навіть розкішним ЦНАПом не здивуєш, бо його відкрили тут ще в минулому році, але ініціатива президента стосується набагато глибших пластів життя, особливо сільського. Володимир Зеленський пропонує розпочати на селі будівництво однієї тисячі «Центрів тяжіння», тобто комплексів, де будуть зосереджені аптека, пошта, поліція, пожежники, сервісний центр, ЦНАПи, магазини, культурні заклади, і все це на території зі скверами, квітниками, ліхтарями, а також пішохідними і велодоріжками. Усе це схоже на «Потьомкінське село», тим більше, одразу виникає багато запитань, хоча б і фінансового характеру. Мало побудувати, адже все це «великолепие» потрібно буде ще й утримувати, тим більше що будувати збираються за рахунок партнерства, майже без залучення бюджетних коштів.

Але ініціатива цікава вже тим, що нарешті на село поглянули з точки зору надання мешканцям послуг, у тому числі й побутового характеру. Поки що навіть децентралізація, яка декларувалася саме як наближення послуг до сільських мешканців, до цього не дійшла. Тому село, як і завжди, ніби й притягує міських мешканців своєю екологічністю, але відлякує абсолютною відсутністю хоча б мінімального рівня побутових послуг. Приклад на поверхні – територіальні громади вже давно готові надавати молодим спеціалістам, особливо лікарям, житло й роботу, але погоджуються на переїзд одиниці.

Автор цього матеріалу неодноразово піднімав тему комунальної революції в українському селі, адже там практично немає нічого, що забезпечує комфортне проживання в містах. Там немає централізованого водозабезпечення і каналізації, немає теплозабезпечення, немає комунальних підприємств по обслуговуванню житла, немає лазень, перукарень, ательє й багато чого іншого. Причому йдеться не лише про надання послуг, але й про економічну базу розвитку громад на їхній основі, а в ширшому аспекті – про відродження села. От саме з побуту й можна починати сільську комунальну революцію, оскільки це те, чого потребують мешканці завжди й усюди. Усі матеріали, які друкувалися до цього часу, так і залишилися без відповіді, а якщо відповідь і була, то, як кажуть, ні про що. Якось вдалося напряму запитати про порятунок села саме в такому контексті президента Віктора Ющенка, але окрім того, що «село – це колиска України», він нічого сказати не зміг.

А між тим сільський побут, в сенсі створення сфери обслуговування, не така вже й неймовірна річ, якщо зазирнути в недалеке минуле. Звичайно, економічний і соціальний уклад села змінився до невпізнання, але ж люди залишилися! Люди, заради яких село потрібно відроджувати й створювати умови для проживання.

Зовсім недавно…

Мова йде про радянські часи, але цікаво те, що й у СРСР сфера побутового обслуговування на селі теж створювалася за якихось 30 років – останніх десятиліть будівництва комунізму чи соціалізму. Тобто часові проміжки абсолютно співставні, правда, 30 років Незалежності важко назвати продуктивними в плані будівництва, скоріше навпаки.

Тему сільського побуту епохи пізнього соціалізму чи раннього капіталізму добре знає Анатолій Бойко, начальник управління побутового обслуговування Кіровоградського облвиконкому (назви мінялися) в 1991-1996 роках.

Оскільки мережа районних побутових закладів почала розвиватися досить пізно, десь з початку 60-х, то міністерства побутового обслуговування були лише на рівні союзних республік, і це була єдина галузь народного господарства, яка не мала союзного міністерства. В обласному управлінні побутового обслуговування налічувалося 42 підприємства, у тому числі й райпобуткомбінати по кількості районних центрів, але в містах, скажімо, в Олександрії чи обласному центрі, було по два таких комбінати – міський і міськрайонний. У системі працювало 11 обласних спеціалізованих підприємств, таких, як Ремпобуттехніка, фабрики індпошиву та інші, які мали районні філії. Нехай не в усіх районах, як ті ж хімчистки, але практично в кожному селі стригли, шили, ремонтували взуття або, на крайній випадок, працювали комплексні приймальні пункти. У них працювали від одного до трьох людей, які або надавали послугу на місці, або приймали замовлення на 16 видів послуг, які протягом якогось часу виконувалися в районі, а потім повертали замовнику.

У всіх райцентрах і багатьох селах працювали лазні, часто територіального підпорядкування, тобто колгоспні, але вони всі контролювалися й забезпечувалися райпобуткомбінатами. Окремо потрібно сказати про існування спеціалізованого ремонтно-будівельного управління, яке займалося будівництвом і ремонтом сільського житла. До речі, його послуги були чи не найпопулярнішими.

Якщо хтось думає, що весь цей сільський побут, у порівнянні з промисловістю й тими ж колгоспами, в економічному плані дрібниці, то ось цифри. У системі побутового обслуговування області працювало майже 10 тисяч осіб, з яких не менше половини, тобто від 3 до 5 тисяч, безпосередньо в селах, яких в області тоді налічувалося близько 650. У районних будинках побуту працювало від 200 до 700 фахівців, зокрема в Ульянівському – 480. У великих селах діяли сільські комбінати побутового обслуговування або Будинки побуту, такі, як в селі Лозуватому Ульянівського району, де працювало 17 чоловік. Важливо пам’ятати, що з кожного працюючого або наданої послуги місцеві бюджети отримували відрахування, і система побутового обслуговування була настільки самодостатньою, що працівники управління, а це більше сотні фахівців, отримували заробітну плату не з державного бюджету, а за рахунок госпрозрахункової діяльності підприємств галузі, у тому числі районних і сільських.

Шкода, але з початком 90-х років ця галузь економіки була знищена «роздержавлювачами», і сфера послуг на селі відійшла до сектору «сусідських» послуг, які в місцеві бюджети нічого не дають. Пішло, як кажуть, прахом і обладнання, зникли фахівці або взяли роботу «додому», зруйнувалися лазні та закрилися перукарні й майстерні, не кажучи вже про будинки побуту, причому не лише в селах, але й у райцентрах, поржавіли колгоспні водогони…

Як нам облаштувати село?

На перший погляд і відновлювати нічого, але зараз ми переживаємо такий етап адміністративно-територіальної реформи, який робить відродження системи надання побутових послуг актуальним і навіть можливим. Питання лише в наявності політичної волі. Звичайно, змінилися умови господарювання, фінансування та управління, навіть контролю за виконанням «планів партії».

Анатолій Якимович Бойко розповів цікавезну історію, як облаштовувався комплексний приймальний пункт побутового обслуговування на новобудові союзного рівня – Чавуноливарному заводі. На заводі йому доповіли, що через рік здається адміністративно-побутовий корпус, де буде все необхідне, але першому секретарю обкому така відповідь не сподобалася, і він особисто, причому негайно, поїхав з начальником управління на підприємство: «Учись, як потрібно». Там побачив, що кабінет директора складається з кількох кімнат, і розпорядився, причому до вечора, облаштувати приймальний пункт саме в них. На заперечення директора, що там же зв’язок і таке інше, дав коротку відповідь: «Прибереш», з тим і поїхали в місто. Через пару годин директор заводу привіз начальника управління побутового обслуговування знову на завод і запропонував інше приміщення, відділу кадрів, яке негайно й почали переобладнувати.

Так гартувалася сталь. Може, це зараз і виглядає смішним анахронізмом, але насправді справа в іншому. Політична воля й контроль здатні творити дива, бо практично всі об’єкти доводилося будувати з нуля. На жаль, демократія не лише зруйнувала тоталітарну систему управління, але при цьому породила набагато страшнішу – бюрократично-корупційну, де будь-яка справа, хоча б і кримінальна, має свою «додаткову» вартість або виконується в режимі «послуга за послугу». Навіть на рівні сільської ради важко добитися оперативного рішення стосовно надання дозволу на розробку проєктної документації, не кажучи вже про виділення землі для будівництва. Уся надія на новий адмінресурс в особі керівництва громад, які отримали в управління все майно та навіть території колишніх районів. Громадам терміново потрібно вирішувати проблему розвитку місцевої промисловості, створення робочих місць і нарощування економічного потенціалу. Вбачається, що надання послуг, як побутових, так і комунальних, чи не найоптимальніший шлях. Тим більше з’явилася відповідна ініціатива згори, тобто політична воля, яку потрібно виконувати, але й держава повинна не тільки декларувати, а створити умови для будівництва, хоча б шляхом пільгового кредитування для учасників реалізації відповідних програм.